Всего книг на библиотеке - 048251 томов
Объем библиотеки - 003 гигабайт
Всего представлено авторов - 039709
Пользователей - 07960

Последние комментарии


Впечатления

юлина для Смит : Страшные сказки. Истории, полные ужаса равно жути (сборник) ( Ужасы )

Да уж,сказки сермяга страшные,даже шокируют некоторые.Тем отнюдь не больше отсюда поподробней ценить такие варианты известных от детства сказок.Чему-то они учат,новые мысли открывают.Сказка-ложь,да на ней намек.Особенно впечатлили сказки-По ту сторону черты,Лохматый Питер,Цепь Артемиды,Парчовый барабан.Только вишь с Нила Геймана большего ожидаешь-его анекдот слишком короткая,и безвыгодный этак стрела-змея в надежде архи интересная в целях такого мэтра ужасов.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк ради Smith : Special Purposes: First Strike Weapon ( Альтернативная хроника )

Больше советских прописная истина в целях бога советских клише!
Не вчитывался, а команда спецназовцев (Фрейлина, Гулаг, Череп, Новенький, Принцесса, Монгол, Крестьянин, да кэп Вадим) попадает на нью-йорк, какой-никакой на поверку захвачен зомби. Некоторые спецназовцы покусаны, а давно конца неграмотный обращаются, а могут себя контролировать, равно пытаются взять в толк который вместе с ними случилось, да отчего они неграмотный првращаются на зомби.
В наличии Гулаг, политбюро, КГБ, РПГ, афган - накануне медведей вместе с балалайками безграмотный дошел.
Не думаю зачем нужно надеяться перевода сверху советский на ближайшее время...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
AN1317 оборона Земляной : Шагнуть вслед за интересы ( Боевая фантастика )

Аннотация несложно жесть!

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Чукк оборона Голден : Чужой: Река боли ( Боевая фантастика )

Хорошо, хотя мало, бес возьми!
Являясь большим фанатом "Чужих", не без; удовольствием прочел произведение.
Книга в отношении том, по образу колонисты LV-426 нашли чужих, во вкусе принесли зараженных на колонию, равным образом на правах чужие развились да стали овладевать людей.
Немного скомкано на конце, на правах ми показалось, хотя всё но отлично.
Автор заложил последние главы интересах продолжения.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
чтун ради Метельский : Призрачный питомец ( Фэнтези )

В общем равно целом - Колюня Александрович на своем - далеко не постесняюсь проговорить - репертуаре! Он у него сделано есть; портфолио ЛИТАниме наработано. О книге - ноне читаю; тем малограмотный меньше замечу, что-то во прошлых произведениях компилятор упирал для мистическую составляющую. Это - сплетается со спортом (в частности - вместе с кэн-до). Если выпускать экзотическую достанет составляющую на европейца специфику - адски инда читаемая книга. Несмотря получи единообразную составляющую (сирота; однако ОСОБЕННЫЙ) сюжетец несложно удерживает барыш одними фактиками с жизни восточных соседей - прямо для того начала.Да равно экшн в корне выдержан, рояльных заводов больше всего невыгодный замечено... ну, когда лишь антикварная рояльная "лавочка"... НО! Жанр - обязывает. Оценку нонче никак не ставлю - вследствие этого в духе безвыгодный дочитано.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT ради Злотников : Орел взмывает кверху ( Альтернативная предание )

Честно говоря еще незаинтересованный дата пытаюсь кончить третью делянка данной СИ, ну да как бы заело... Нет! Ну слабо пока что дальше? Уже кайфовый другой части ГГ положено "лечь со счастливой улыбкой" во гроб, ввиду невыгодный так сколько конспект мало-мало - план красная стоимость в базарный день как бы говорится "во всю ширь": Русь под сверхдержава, довольство граждан да ВВП заставило бы последних руководителей Союз Советских Социалистических Республик "посыпать голову пеплом" равным образом полить ручьем застрелиться..., верные курсу президента... (прошу прощения) царя, сыновья сейчас "наблатыкались" да совершают неепические похождения "втаптывая остатки неразумных государств" во грязь, а во Москве проводится очередная мегареконструкция... В общем... сижу равно безвыгодный пойму гораздо но козни автора заведет дальше? Сразу ко звездолетам alias хоть бы бы для танкам Т-35-85 не без; командирской башенкой... сборник доколе остается недочитанной...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
загрузка...

Повість полум"яних літ (fb2)

- Повість полум"яних літ 002K (скачать fb2) - Олександр Петрович Довженко

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает на Internet Explorer)


Настройки текста:



Олександр Довженко. Повість полум"яних літ

 Кінчилася світова війна! Стою з автоматом получай порозі нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, не поминай лихом вона проклята!

 Молодий нижний чин оглянувся нате груддя тліючих руїн і, ніби вражений раптом величезністю перейденого шляху, застиг, як пам"ятник.

 Це був міцний і пристрасний солдат. Голова во нього була перев"язана бинтом. Та він, здавалось, невыгодный пам"ятав насчет рану. Неголений, мокрий, укритий кіптявою й прахом Берліна, він щойно вийшов з бою й огульно ще курів бери осонні біля Бранденбурзької брами. Він казав, усміхаючись і думаючи вголос:

 — Передо мной проходять війська — товариші мої. Я пропускаю їх, як командуючий, хоч моя персона й малограмотный генерал, звичайно, і безвыгодный маршал, — простий звание Іван Орлюк, колгоспник з Наддніпрянщини, звичайний, эдак би мовити, переможець у світовій війні.

 Та оскільки нашого брата полягло во боях после визволення людства від фашизму, як ніяких інших солдатів у світі, — величезна, скажемо прямо, кількість, — і самовластно аз многогрешный особисто канал крові ворожої й праці доклав чимало, і оскільки, предварительно того ж, наставники й журналісти всього світу почнуть, певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка на моїй радянській душі може бути гибель гніву й ненависті, та взагалі, эдак би мовити, міцності, от, — я, народжена про добра людина, мушу якось освідчитись моїм сучасникам, друзям і ворогам усього світу, единовременно із моєю дружиною, батьком-матір"ю, з усім, як так кажуть, домом, з криницею, з якої моя особа пив колись воду, з садом, городом, мол спізнав перші мозолі в руках, — одне слово, з усім своїм уроженец і долею.

 В осінню ніч сороковушка першого року прощання лунали по-над Дніпром.

 Батьки й матері прощалися з дітьми, чоловіки з жінками, брати з сестрами. Розлучалась любов з любов"ю, надія з надією, прощалось нездійсненне заміжжя, несуджене материнство.

 Був вітер тої ночі. Небом пропливали тривожні хмари з заходу, з німецької сторони, і повинность трупом і пожарищем.

 Прощались поспіхом, тамуючи тугу, відходили швидко, ніби навздогін вслед за своєю незвичайною долею.

 Ніхто далеко не знав обсягу прийдешнього во ту ніч. Не знав і героиня нашої" повісті, червоноарміець початку Великої Вітчизняної війни, Іван Орлюк.

 Тільки відчував він, рушаючи бери схід зі своїм полком, що настав огромный час, і, збентежений незвичайністю почуття, мовчав.

 Впали мости сверху Дніпрі. Важкий гуркіт покотився понад водним простором. З високих круч посипалась земля.

 На покинутому березі, вже сообразно пирушка бік, получи и распишись стрімкій кручі стояла мати Івана Орлюка — немолода колгоспниця Тетяна.

 — Відведи, господи, руку смерті від мохо сина-воїна! — урочисто наказувала вона, й вітер ніс її болтология на пітьму. Потім, змахнувши руками, наче птиця крилами, вона стала навколішки й, подавшись наперед, ладна, здавалось, полинути следовать Дніпро, затужила:

 — Іваном звуть його, моя доле, Орлюком Іваном, а пишущий эти строки його мати! Стою сверху зорях вечірніх і вранішніх, заклинаю дороги. Стою опівночі по-над безоднею скорботи, аби невыгодный взяв його ні меч, ні вогонь, ні вода. Сину мій, обороно моя!..

 Земна куля оберталася у міжнародному просторі. Диміла мир від Нордкапу впредь до Чорного моря, а надо її ідеальною сферою сновигали літаки, вивергаючи з своїх черев тисячі бомб. І вполне ефір звучав новою музикою, якої ще никак не відало життя. Це безграмотный були ні гімни його красі, ні величання його геніїв, ні реквієми героям. В холодне безмежжя неслись свист, і виття, і вищання радіошифрів. У злобне гарчання заневоленого ефіру вривались недоречні мелодії пеленгів, люті вигуки атакуючих, заклики, накази держи мовах великих народів. Але все, що звучало на світі, перекривав катастрофічний гуркіт моторів епохи.

 Палали міста.

 — Підсудний Іван Орлюк, у вам під пора арешту знайшли серед речей оце. Що це? — запитав військовий легист Величко, слухаючи зізнання підсудного у військовому трибуналі.

 Підсудний важко зітхнув і почервонів.

 — Відповідайте, що це?

 — Земля... — сказав підсудний і потупив очі.

 — Яка?

 — Українська.

 — Так. Ви були комсомольцем?

 — Атож. Я і є комсомолець.

 — Припустімо. А нащо це? — Військовий адвокат розгорнув получи и распишись столі микроскопический вузличок з землею.

 — Це ваш покорный слуга взяв бери спомин, коль покидав Україну. Вночі. Удосвіта жінка одна плакала, казала, що це кінець України, ну, кордон, сказати б, межа.

 — Ну?

 — Ну, так моя персона тоді відійшов набік, став в коліна й сказав:

 — Прощай, Україно.

 — Ще що сказали?

 — Більш нічого. Зараз пригадаю... Здається, все.

 — Так. Продовжуйте. Можете продовжувати біографію, тільки коротко.

 — Так! — раптом якось стрепенувся Орлюк і посміхнувся самими тільки губами, во очах застигло страждання. — Отож ваш покорнейший слуга й кажу, що на косовицю ми ходили диск стіжків соответственно насінню. Все своє дитинство моя особа ходив по мнению насінню. Воно во нас було скрізь, дескать неграмотный повернись; во горщиках, у вузликах, держи жердках у сінях, на повітці попід стріхою, во сипанках, во мішках та мішечках.

 Я зачастую й спав у насінні: во житі, на просі, во ячмені й горосі бери печі. Я любив, як насіння пахне. Я виріс у насінні. І мати мене народила во насінні — во жнива під копною.

 — Доволі.

 —Але це дуже важливо. Я с ходу поясню...

 — Ви краще зразу розкажіть насчет свій злочин, — сказав другий військюрист. — Як ви вбили двох своїх товаришів?

 — ...Які теж, мабуть, виросли серед насіння, — додав Величко.

 — Так пишущий эти строки ж їм казав, никак не можна ж, кажу, этак підло міркувати. Власне, автор этак подумав.

 — Що саме?

 — Ну, ото ради те, що вони казали.

 — Але ж ви далеко не мали полномочия їх розстрілювати?

 — Не мав.

 — Отже, ви визнаєте себя винним?

 — Ні... Я ж вас пояснюю... Я що кажу? Я...

 — Відповідайте держи запитання точно! Ви вбили...

 — Я їх розстріляв! Перед розстрілом автор этих строк спитав дозволу...

 — У кого?

 — У капітана Кравчини.

 — Капітан Кравчина малограмотный мав власть дозволу.

 — Він і далеко не дозволив. Вибухнула міна, і він упав поранений. Тоді аз многогрешный самопроизвольно сделано розстріляв.

 — Вас ніхто получай це невыгодный уповноважував. Чому ви никак не визнаєте себя винним у вбивстві двох товаришів?

 — У мене серце скажене.

 — Відповідайте: круглым счетом чи ні.

 — Я... мені... автор далеко не можу цього сказати.

 — Ви стоїте на пороге військовим трибуналом. Вас если розстріляно!

 — Скажу.

 — Кажіть.

 — В мене самого тоді виникло трохи їхнього почуття. Воно ніби як повітрям перелетіло получи и распишись мене. І це мене этак якось образило, целых моя особа розсердився. А думати вже ніколи було, і потім землі, бачите, скілечки лишилось... Я вы прошу, малограмотный ремствуйте возьми мене ради мову для насіння. Я ж держи агронома вчився. Хотів був уславити свою область, а тепер центр що лишилось!

 Далі підсудний малограмотный витримав і, схопивши зі столу зав"язану на хустинку жменьку землі, заплакав.

 Вікна бриніли від вибухів.

 Це сталося так:

 В непозбутньому горі плакала жінка під хатою. Було неясно й безграмотный темно. Зловісні спалахи шаріли навколо, й така уныние розлита була во цьому невірному світлі, такі недобрі звуки порушували нічну тишу, що вся, здавалось, суша стогнала від тяжкого передчуття.

 Після тривалих кровопролитних битв військо відходило, згідно з стратегічним планом командування.

 — Прощай, Україно... — сказав Орлюк, зупинившись і обернувшись бери захід, туди, мол жевріли заграви. Голос його уривався від страждання. Потім він став получи и распишись коліна, а ради ним і його товариші.

 Він говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з паузами, вдивляючись праворуч і ліворуч во нічні пожежі.

 Потім погляд його полинув в отдалении вперед, целых поперед дніпрових берегів, вплоть до Карпатських гір, які він покинув ще таково недавно.

 — Прощай... Присягаємось, дескать б ми никак не були, доки ми живі, житимеш і ти! І ніколи невыгодный загинеш, колея наша земле, поки тримає зброю Батьківщина, хоч одна ровня комсомольських рук! Ніколи! Візьмімо, товариші, по мнению жмені землі... — звернувся Орлюк давно товаришів.

 І коль вони взяли отак за жмені землі, Орлюк гукнув у пітьму всіма силами своєї душі — всім гнівом, образою, горем:

 — Смерть фашистським окупантам!

 — Тихо! Хто вслед за тем горлає? Відходимо тихо... — долинув від дороги баритон командира.

 І шелковица Орлюк помітив, що двоє з його товаришів кинули землю й гнянули единодержавно получи и распишись одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомітною усмішкою, і навіть неграмотный усмішкою, а з якимсь іншим вирішенням.

 — Так, палахкотіли зловіщі заграви, — неуважно проказав суддя, дослухаючись по сигналів тривоги. — Ви зупинились. Ну й що ви сказали?

 — Я сказав: прощай, Україно, успение фашистським окупантам, ще якісь после слова.

 — Потім?

 — Потім ми взяли стержень це. Потім мы бачу, що вони кинули це-от і этак якось... Я тоді їм і кажу, загалом почали говорити, і автор этих строк побачив, що або пишущий эти строки розстріляю цих гадів, або клятві моїй гріш ціна і додому моя персона невыгодный повернусь. Потім, другої вже ночі, если фашисти прорвались, аз многогрешный бачу — вони во сіно. То ваш покорный слуга тоді вслед за автомат, — стій, кажу, боягузи й зрадники Вітчизни!!!

 Тут Іван Орлюк таково обурився, що стіл, вслед за яким сиділи судді, затріщав під ударом його кулака.

 Велика авіабомба вибухнула преддверие самим будинком суду. Промчали нестямні коні, обірвавши поводи. Почалось бомбування.

 Орлюк з суддями сиділи во бомбосховищі. Суддя Петро Самійлович Величко був незадоволений.

 — Любий мій, як захисник Батьківщини й комуніст, і як суддя, прошу вам як слід зрозуміти те, що пишущий эти строки казатиму: если б ви були моїм єдиним сином, целое одно підете...

 — В штрафну роту! — сказав Орлюк таким тоном, ніби просився накануне Москви сверху Сільськогосподарську виставку. — Хоч три дні поб"юсь! Будь ласка.

 — Три дні. А далі хоч і смерть?

 — Будь ласка!

 — Безглузда ви людина. Прізвище орлине, а башка дурна. Недалеко ви втекли від тих дурнів, що самі їх постріляли... Ні, любий мій...

 — Товаришу...

 — Заждіть...

 — Товаришу суддя!

 — Увага! Возду-ух! — почулося звідкілясь згори. Створилась мертва тиша, після якої таково загуркотіло й эдак задвигтіла земля, що для разбирательство усі забули. Потім раптом целое вщухло.

 — А насчет насіння ви дуже добре сказали, — озвався Величко, стежачи вслед ворожими бомбардувальниками, що вже відходили. — І моя особа вірю, що раным-ранешенько чи пізно, але ви, Орлюк, ще сіятимете десь надо Дніпром це насіння... Запам"ятайте мої слова.

 — Так ви ради насіння отнюдь не образились?

 — За насіння — ні. Навпаки.

 — Я круглым счетом люблю сіяти! — зітхнув Орлюк, поголовно дни намагаючись забути, що він підсудний. — Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло. Тоді пишущий эти строки сторукий, і лапка на мене, товариші судді, ну-ка така легка, ніде було таково никак не родило, як там, дескать я. Медаль одержав получи и распишись виставці. Он!.. Пішли, пішли, пішли!.. — Орлюк побачив раптом ескадрилью наших винищувачів і пожвавився. — Як ваш покорный слуга заздрю льотчикам. Не попав аз многогрешный на льотчики.

 Штрафна чи далеко не штрафна рота? Всім однаково важко. Всі повинні колись ввергнуть перед торжества.

 — Вогонь получи и распишись мене! Вогонь нате мене! Фашисти близько! Я — «Ластівка»! Вогонь бери мене! Ворог рядом! Я — «Ластівка»!.. «Ластівка»!..

 Орлюк сидів у гнізді навідника й кричав у телефонну трубку. І чи тому, що ніхто вже йому отнюдь не відповідав, чи тому, що оглух від вибухів, чи що вороги вже справді були близько, обличчя його відбило страждання. Потім він затамував подих і круглый побагровів: поряд нього лежали трупи ворогів, і нікуди було дітись від них, ані сховатись від нестерпного смороду.

 — Вогонь сверху мене!

 Він згоден був, щоб його пошматували власні міни, тільки б невыгодный дихати цим смородом.

 — Я — «Ластівка»!.. Давай! А, пока ти прокляте!..

 Але артилерії було вже неграмотный предварительно «Ластівки». Битва гриміла п"яту добу. Підходили резерви возьми машинах. Бійці озирались получи и распишись стрічний потік поранених і проносились вперед, думаючи свої трудні думки.

 Виходили поранені з бою. Під важким гупанням бомб здригалась земля. Ворог невыгодный шкодував нічого. Він кидався во атаки слово в слово по мнению власних трупах і докотився до самого артилерії.

 Коли получай старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи запрацювали на граничному темпі. Упав важко поранений Пахомов. Тоді з флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й він загинув, поранений багатьма кулями. Пораненого Гаркавенка відразу ж замінив його сменщик Грачов. Але недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не следовательно Грачова. Тоді Попельнюк заліг між поранених і поклав огулом фашистський цеп зблизька.

 — Вогонь для мене!.. — кричав Орлюк, відчуваючи вже, як двигтить почва під вагою ворожих танків. Цього разу Орлюка почули.

 — Даємо! Тікай, поки цілий! — закричав у вертушка старший звание сибіряк Дубровін, що замінив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий парубок, який ніколи безграмотный занепадав духом. Він издавна вже носив у кишені листа впредь до рідних, во якому дбайливо сповіщав насчет свою летальный исход у бою, щоб знали вони всі і вполне Сибір, як загинув він сверху полі бою.

 — Вогонь!

 Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кілька ворожих танків уж горіло, а один, найближчий перед нього, злетів у повітря від прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що на нього серце затріпотіло, всего ничего невыгодный луснувши, й гаряча хвиля ніби жаром сипнула.

 Скориставшись з хвилинного ворожого замішання. Дубровін викотив батарею возьми відкриту позицію. І хоч порядком бійців полягло від танкового вогню д самовольно він, Дубровін, був поранений, артилеристи знищили ще шість танків і цим врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили нові хвилі автоматників, і хоч незабаром усі вони перед одного були вбиті чи поранені, ніхто далеко не відступив. Бій було виграно.

 — Танки! Дубровін! Наші танки! — закричав Орлюк, поглянувши назад.

 Танки генерала Глазунова йшли на атаку. Орлюку здалось, що він крикнув «ура», але він тільки прошепотів це слово. Він був поранений двічі.

 В завзятті бою він неграмотный помічав ні болю, ні кровотечі. Його задор досяг такого високого градуса пристрасті, що тільки втративши майже всю кров, він якось немовби втратив злість, засумував, і, танучи, як віск нате сонці, упав.

 І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, безвыгодный для землю між здуті коні й німці, нестерпно смердючі, а на дідів човен, і весняна повідь підхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи поміж сокорами, вербами, дубами, крізь чудові зарості вербняку й лози. Розпукувались бруньки получай затоплених деревах, бриніли ніжні кетяги цвіту. Потім човен поплив серед водяних квітів, поминаючи села, хутори, а во весняному небі снувались навдивовижу ніжні хмарки. Потім влага зникла, і старезний просмолений дідів човен поплив сообразно траві, объединение квітучому садку, кружляючи поміж кущів порічки, аґрусу, повз пасіку та омшаник, і приплив, як у казці, попід рідну хату.

 — Іване! Це ти, выше- Іваночку! — бігли вплоть до нього батько-мати, дід, баба, сестри. А він лежав у човні отнюдь не поранений, а зовсім здоровий і радісний, тільки йому невільно було встати.

 — Іване! Іваночку! — бігла прежде нього стежкою вона, найдорожча його Уляна. — Іваночку, повернувся!

 Вони схилилися до самого нього всі, добрі, люблячі, тільки він безвыгодный міг підвестися.

 — Іваночку, та озвися ж впредь до нас хоч словечком! Та чого ж держи тобі така біла сорочка?

 — А моя персона сьогодні переходив у другий клас, — сказав Орлюк, щасливо посміхаючись.

 — Да со временем а війна, -де ти був? — поспитала мати.

 — Війна, мамо... Там все. Всенький світ. А видно!..

 — Горить?

 — Ой горить!.. І видко, мамо, для сто років уперед.

 — Та й если вже воно скінчиться?

 — А веление но був.

 — Який наказ?

 — А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, на степах окраина дороги. Там автор буду, моя мати, тричі зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тілом комсомольським орлів годувати, своєю кров"ю гарячою річки виповняти, людство визволяти.

 — Так це ж пісня?

 — Ні, співаємо іншої. Ось пісня, — посміхнувся Орлюк і стиха заспівав: «Дівчино Уляно, збуди мене рано, та в такой мере збуди рано, а ще й безграмотный світало. Щоб у барабани та невыгодный вибивали, золотії труби та никак не вигравали...»

 Уляна неграмотный витримала пісні й шепотом заголосила.

 — Ну, а це що ради мертвяки? — запитав дід, показуючи держи побитих фашистів у ногах Орлюка получи и распишись дні човна.

 — Це вороги, — сказав Орлюк. — Я був навідником. Кричу — вогонь сверху мене! Вогонь получай мене!.. Вони перед мене: «Вер іст дорт?» А я: «Смерть!» Ай!..

 Гітлерівці тримали його вслед бежим задубілими руками.

 — Втрачаю свідомість, — сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежав получай полі битви на крові й бруді, вчадівши від трупного смороду.

 Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, але вже неграмотный міг наблизитись.

 — Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він прежде своїх рідних, простягаючи руки, але вони хутко віддалялись. Щось нестримно воняло його геть з рідного саду.

 До Орлюкової хати підходили з Західної Європи найогидніші її представники — гітлерівські фашисти.

 Вони ввійшли на деревня під барабанний дріб і музику губних гармошок. Вони стукали во кожні двері, на кожне вікно. Вони майже всі щось їли, жували, деякі здавались п"яними. У водяних очах окупантів заяяла духовна вбогість.

 Йшла війна на ефірі. Відбувалися сутички між радіостанціями. Радіостанції Берліна, Києва, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по части всьому світу промову фюрера України Еріха Коха:

 — На безмежних просторах України є свет для того всіх солдатів. Солдати, ви мені можете повірити, що аз многогрешный витягну з цієї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п"ять гектарів держи солдата! Ось що весить воювати, коль тебе веде Гітлер!!!

 — Хайль! Хайль! Хайль! — хрипів ефір.

 — Говорить радіостанція імені Тараса Шевченка! Дорогі товариші робітники, колгоспники й трудова інтелігенція України! Гітлер і його банди прагнуть завоювати світ і створити світову рабовласницьку імперію...

 — Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!

 — Говорить Берлін! Солдати! Збувається вікова паннімецька мрія об"єднання Балтійського й Чорного морів під скіпетром фюрера! Хайль! Хайль! Хайль!

 — Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, если б неграмотный було нас. Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужність на боротьбі з фашистським гігантом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..

 — Говорить Берлін!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте свирепо партизанів і всіх, що діють дружно з ними, наказую на пленение малограмотный брати й невыгодный розстрілювати, а тільки вішати.

 — Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується взнос Радянського Союзу, а з ним Української Радянської держави. Вирішується питання життя народів взагалі і нашого народу. Чи розвиватиметься наша культура, чи загине вместе з нами? Чи если Україна вільною Радянською республікою, чи щезне й обернеться навіки на фашистсько-німецьку колонію?..

 Тоне звернення уряду во хрипінні й витті радіостанцій Заходу.

 — Хайль, хайль, хайль! — вигукували продажні диктори цілої майже Європи, а слідом следовать ними надривали голоси й нужденні українсько-німецькі націоналісти.

 Але носитель радіостанція Тараса Шевченка знов заволоділа ефіром:

 — До зброї, народе-воїне, по зброї! Винищуйте, громіть фашистського звіра! Хай по неба здіймається священний вогонь ненависті вплоть до окупантів! Слава крові вашій і безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!

 — Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!

 — Живу! — прошепотів Орлюк сержантові Дубровіну, що підбіг перед нього. Ані кровинки отнюдь не всего ничего вже во собі його обличчя. Дубровін самолично був поранений во голову, але йому ще вистачає сили підняти Орлюка.

 — Живемо... Звичайнісінька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров! Затискуй!

 — Не кидай мене, Степане.

 — Не чую. Глухий!

 — Не дайте мені лягати! Тримай бери ногах!

 — Ага! — відказав Дубровін. — А ти опинайся, топчи її!

 — Топчу...

 — Топчи, далеко не давайся!

 — О Стьопо! — заскреготів зубами Орлюк. — Топчу...

 — Топчи-и! Ми ще себя покажемо! Ще вони побачать нас усі! — Дубровін глянув возьми захід і взяв Орлюка держи плечі.

 Поранені виходили з бою, підтримуючи одиночный одного. Багатьох виносили санітари, відправляли машинами. На зустрічних машинах надходили резерви. Кипіла робота на хірургічній. Вікна деренчали від вибухів. Часом чути було рокотіння великокаліберних кулеметів. Одна з сестер знепритомніла.

 — Гей, заберіть сестру!

 Хірургові лікареві Богдановському вкладали на хлебало бутерброди. Гумовий фартух получи ньому був у крові, балахон у крові. Змарніле від утоми немолоде лице пітке, очі запалені. Руки во гумових рукавицях підняті вгору.

 — Вина!

 В хірурга вливали вино.

 Велика бомбочка розірвалась неподалік. Посипалося скло від дужого вибуху, штукатурка, щебінь. Все затріпотіло й зрушило з своїх місць. Повітряна хвиля вдарила хірурга об стіну, жбурнула додолу.

 — Уляно, Уляно! — кричав чауш Орлюк, лежачи возьми операційному столі. Вже непритомний, догравав він свою страшну гру, жестикулюючи й здригаючись.

 — Вогонь нате мене! Вогонь получи и распишись мене! Я «Ластівка»! Фашисти рядом! «Ластівка»!.. На мене!.. Я «Ластівка»!.. Уляно!.. «Ластівка»!..

 Госпіталь двигтів і тріщав від могутнього реву війни.

 Саме на праздник минута на борт света после Дніпром у рідному Івановому селі зловісний слезы війни вдирався на школу.

 — Уляно, спокійно. Йдуть... Найголовніше — це спокій... Прошу тебе...

 — Ахтунг!

 — Встати! Встати!

 В супроводі перекладача й двох озброєних автоматами солдатів гітлерівський комісар Курт Шредер швидко пройшов до всіх класах Старо-Павлівської десятирічки. Учні й учителі підводились у гробовій мовчанці. Біля виходів із школи та во передній стояли поліцаї.

 Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Він дуже боявся, що хтось з учнів далеко не встане або ж нешанобливо відповість для яке-небудь ко-місарове запитання. Він знав, як ненавидять його вихованці фашистів, як ненавидять їх учителі. Йому відомо було, що комсомольська група вчителів і учнів збиралася вже формувати підпільну бойову дружину, щоб возле першій нагоді організовано піти на партизани. Він співчував їм всім серцем і своевольно радо пішов би во дружину, если б неграмотный його немолоді вже літа. Він безграмотный був простим вчителем. Освічення народу було спадковою діяльністю його роду. Вчителями були його батько, й дід, і діти його теж були вчителями — неуд сини, що пішли на Червону Армію, й дочка Уляна, яка тільки-но закінчила педагогічний інститут у Ніжині. Портрети Чернишевського, Писарєва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, в кому виховувались цілі покоління народного вчительства, шанували на його родині, як і похожий Леніна. Василя Маркевича поважала все округа, і зараз, если представники влади й партійний преимущества вирушили сверху схід, залишивши на підпіллі окремі лише групи

 організаторів опору, він тим нет-нет да и залишився майже єдиним авторитетом для селі. Він знав це, і його це лякало.

 Передчуття грози гнітило його. Важкі хмари облягали небо, й невыгодный було майже просвітку.

 Комісар зупинився на сьомому класі. Запанувала зловісна тиша. Перед комісаром, после кафедрою стояла директорова дочка — молода вчителька історії Уляна Василівна. Глянувши для Уляну, Василь Маркевич відчув, що единым махом станеться те страшне, неминуче, чого вже отнюдь не можна ні відвернути, ні виправити. Те, що заховане було на нього на серці, він побачив получи и распишись обличчі доньки. Горда молодість неграмотный могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася для комісара Шредера з неприхованим презирством.

 — Це моя дочка. Прошу вам далі, по іншого класу, — сказав Василь Маркевич.

 — Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він поперед Уляни й, малограмотный діждавшись відповіді, сів, поклавши получи кафедру магазин і кашкета.

 — Продовжуйте. Скажіть їй, дебош продовжує.

 — Продовжуйте. Фавн комісар хоче послухати вашу лекцію, — сказав українською мовою офіцер-перекладач. Це був середній получи и распишись зріст, непевного віку, якийсь ніби вполне збляклий суб"єкт. Звали його Грибовський.

 Вигнаний во числі гетьманських недобитків з України у вісімнадцятому році, недолугий син волинського ягодицы Євген Грибовський прожив вслед за кордоном двадцять п"ять років. Чверть сторіччя носило його по мнению Німеччині, Канаді, Бразілії, Аргентіні, Південній Африці, Франції, Балканах.

 За довгі роки блукань, зазнавши стільки пригод, що їх стало быть б для добрий десяток бульварних романів, він зробився відомим безвыгодный одному десятку контррозвідок. Не сам таємний глава ховав у себя його фотографії, доноси й клятви в вірність. «Комівояжер терору», як звали його у відповідних колах, мав підданство Латвії, Чехословаччини, Франції, Німеччини, Болгарії, Аргентіни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жінок, вино, кохався на коштовних самоцвітах і полюбляв вишукано гарні костюми авантурників. Брався робити все, нічого далеко не вміючи, безвыгодный маючи жодного людського фаху.

 Довго блукаючи чужиною, сіяв злоба предварительно уряду свого народу, маніакальне марячи Україною, вже тільки як приводом помсти.

 Але відшумували вже жалюгідні роки розчарувань до ресторанах, другорозрядних готелях, отделение вагонів. Минулась молодість, пролинула ціла епоха во химерній авантурницькій метушні. В стомленій хворій уяві переплуталися всі шляхи-дороги цілого світу, й рідні человеки десь порозгублювались і издревле забулись, і навіть забувся батько во селі, нікчемний нерозумний попик.

 Це була вже мінус-людина. Використовуючи його с целью загарбницької мети, німецькі фашисти далеко не вірили жодному його слову й зневажали його, як людський покидьок, який завжди потрапляє під уходим держи непрямих шляхах міжнародної політики.

 Таким був Грибовський. Війна Німеччини з Радянським Союзом застала його чортзна-де, на Італії, Тунісі чи на Мадріді. За кілька днів він був поуже на німецько-фашистській формі. Грізним ручьем понесло його дружно з фашистською ордою получи и распишись Україну.

 — Продовжуйте! — наказав він вчительці.

  — Літописець оповідає: правитель Яся ходив легко, як барс, — сказала Уляна, звертаючись прежде учнів. — Він ніколи отнюдь не брав у походи возів, ні м"яса невыгодный варив, але, покраявши конятину, чи звірину, чи яловичину, пік получай жару. Ні намету безграмотный мав, ні постелі, й ніколи безвыгодный рушав сверху ворогів своїх, невыгодный оголосивши війни. Благородний і простосердий слов"янин, він завжди попереджав относительно свій похід: «Хочу йти в ви». Він виріс тут, дескать й ми. Он со временем вслед горою, у Вишгороді, жадюга його мати Ольга. Ось тута следовать вікном, мол стоїть Троянова хата, паслись його коні тисячу років тому...

 Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас никак не спускав з неї очей. Було где-то тихо, що, здавалось, чути рух крові во серцях.

 Ніяка промова безвыгодный могла дужче зворушити юні натури учнів, викликати більшу схвильованість, ніж ці прості слова. В устах молодої вчительки визг народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили по-над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні получи степових пагорбах, потягло попозже і кров"ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся по-над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло поперед кінця. Все кликало для подвиги.

 Комісар далеко не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотів нате вухо йому переклад і этак само жер її очима.

 Уляна відчувала держи собі погляди ворогів, їй було страшно, як буває боязно во першому бою молодому недосвідченому воїну, коль з флангу починають поливати його безперестанним нищівним вогнем. Але вал під натиском благородної волі до самого життя й перемоги стишується хвиля страху. Увільнившись від життєвих пут, кидається воїн первоначально з удесятеро більшою снагою, й тоді особливої влучності набувають його удари по части ворогові і з особливою владною силою лунає його бойовий клич.

 ..Голос Уляни зміцнів. За якусь мить він ніби постарішав сверху декілька років. В ньому пролунав відвертий еще заклик.

 — Коли дев"ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все ж таки знайшов про себя й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були поранені, й мечі потупились, і смуток закликав предварительно втечі з полина битви, він сказав: «Воїни, безграмотный посоромимо землі Руської, поляжемо здесь кістьми. Мертві сорому малограмотный ймуть».

 Тоді відповіла йому дружина: «Князю, дескать ти своєю накладеш головою...»

 — «Там і ми накладемо своїми!» — загомонів раптом круглый клас і замовк.

 Запала недобра тиша. Шредер підвівся.

 — Смерть німецьким окупантам? Дуже добре! — Зловісний рум"янець забагрив його обличчя. Він знавіснів, почувши те все.

 — Встать! — гаркнув Грибовський. Учні встали.

 — Ахтунг!!

 На дверях з"явились озброєні солдати.

 — Пане камісар, але ж це лекція! — хвилювався Василь Маркевич. — Це тільки лекція з нашої стародавньої історії!..

 — Зараз ви дістанете можливість знати дещо з нової історії, — сказав Шредер.

 Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь сверху Уляну.

 — Я звик шанувати жіночість, навіть если пишущий эти строки зустрічаю її на особі, вартій никак не шани, а, припустімо, кулі чи зашморгу, из-за імперськими законами, але я...

 — Пане комісар!..

 — Тихо!

 — Я прощаю обращение Уляну...

 — Я отнюдь не потребую вашого прощення! — сказала  Уляна.

 — Беру це прежде уваги, — сказав Шредер і, жестом

 звелівши вивести Уляну, подививсь для вчителів.

 —Я мушу взяти всю школу під захист від її нерозумного впливу. Вона, як мені відомо, комсомолка.

 — Тут всі комсомольці, — сказав молодий воспитатель

 Сергій Гомон, коль поліцаї виводили вчительку.

 — Неправда, моя персона отнюдь не комсомолець! Ви безграмотный смієте приблизительно говорити! — захвилювався вчитель молодших класів Гордій Мандрика. — Уляно Василівно, скажіть, що автор безграмотный комсомолець!

 — Ви? Певно, що ні, — сказала Уляна, оглядаючись сверху Мандрику. — Ні, ні, який но ви комсомолець!

 — Зрештою, мені байдуже, комсомольці ви чи ні, — сказав Шредер. — Я хочу, щоб ви всі, вчителі й учні старших класів, однаково добре згадували мене во Німеччині, куди ви поїдете сьогодні ж...

 — Дозвольте!.. Сьогодні?..

 — Тут вы нема чого більше робити. Зрозуміли?

 — Але ж ми вчимось! — пролунав учнівський дівочий голос.

 — Ви безграмотный будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у селі. Ви є землероби. Цим сказано все!

 — Це неможливої Це помилка! Я неграмотный вірю! — спалахнув Василь Маркевич. — Німеччина Гете, Шіллера!.

 — Помовчте! Це нетактовно, — сказав Грибовський. — Залишиться три групи молодших і вчитель Мандрика.

 — Мандрика? Стривайте! Перекладіть йому! Вибачте, пане комісар, вам невірно інформували відносно нашого села! — Василь Маркевич побіг ради комісаром по суміжного класу.

 — Наше весь невыгодный таке, як ви думаєте. За роки радянської влади во ньому виросло багато інтелігенції — лікарів, інженерів, педагогів. Є вже вчені, агрономи, хіміки... Адже у нас...

 — У нас, у нас! — розсердився Шредер. — Не забувайте, що сьогодні здесь вже безграмотный ми у вас, а ви у нас!

 — Ви отнюдь не тямите, що ви кажете. Дурень ви! — скипів раптом Василь Маркевич.

 — Не кажіть таких слів, — прошипів Грибовський.

 — Що він сказав?

 — Він збожеволів.

 — Що він сказав?

 — Я сказав, що вони отнюдь не поїдуть предварительно Німеччини. Грибовський переклав.

 — Вони вас оборона це сказали? — Шредер зблід.

 — Я їм це сказав, — відповів тихо, але безапелляционно Василь Маркевич.

 — Неправда! Василь Маркевич цього нам неграмотный казав! — почувся схвильований речь молодої вчительки. — Він клепле сверху себе.

 — Перекажіть цьому більшовикові, що він може

 вважати себя повішеним!

 — Слухайте, збагніть но ви, що вы завойовано ! — сказав учителеві Грибовський, зціпивши зуби. — Комісар сказав, щоб ви були обережнішим у висловах. Вас

 можуть покарати...

 — Брешете! — сказав раптом Шредер українською мовою. —Я сказав, що ви можете вважати себя вже повішеним, а ви зниженим получи и распишись чин. Курбацький!

 Начальник поліції Федір Курбацький у три скоки опинився пред Шредером. Це був молодий дезертир, жорстокий і безвольний, пират і грабіжник, що отнюдь не присест сидів у тюрмі, відбуваючи мізерно легкі покарання следовать свої злочини. Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах сверху огульно район. Від шуршики цього підлого виконавця фашистських наказів загинули десятки людей, що кляли до смертю свою нерозумну благодушність, ибо свого часу, коль мали владу й обов"язок знищити злочинця, жаліли його матір і нікчемного скнару батька.

 — Бий! — наказав комісар.

 Курбацький озирнувся й закляк: до ним стояв старий командир школи.

 — Не чіпай! — загув клас.

 Курбацький розгубився. Навіть йому отнюдь не ставало зухвальства підняти руку сверху Василя Маркевича.

 Тоді Шредер, побачивши, що одесную набуває зовсімне бажаного повороту, щосили вдарив Курбацького стеком — раз, два, три! — і тоді бандит, хропучи з болю, як песик держи припоні, кинувся получай директора.

 — Товариші! Тікаймо! — захвилювались учні на сусідніх класах.

 — Чуєте? Куди ж тікати?

 — Вони оточили школу!

 — Прориватись! Прориватись!

 Учні, хлопці й дівчата, восьмого й дев"ятого класів стояли из-за партами й дивились у вікна. До школи під"їхали вантажні машини з солдатами. З сьомого класу чувся крик.

 — Підожди бити, каїне! — сказав Василь Маркович, знайшовши во собі силу відіпхнути Курбацького й підійти накануне Шредера. — Дай подякувати кату следовать мотузку. Не бійся, неграмотный битиму... — приглушенно сказав він, коль Шредер раптом відступив прежде ним для двушник кроки.

 — Не підходь давно мене! Слухай!

 — Ні, ти послухай! — випростався Рясний. Він знав, що він загинув, що йому вже безвыгодный вийти з цього класу. Але ні страху, ні жалю никак не було во його душі. В останні хвилини чесно прожитого життя получи и распишись поміч йому прийшов гнів. — Послухай і запам"ятай, куди ти прийшов.

 — Я завоював...

 — Ні. Це в такой мере здається тобі.

 — Ти смішний.

 — Я вільний. Перекладіть йому точно, мерзотнику!.. Я вільний. Я і мій народ.

 — Я винищу половину твого народу!

 — Друга полть знищить тебе.

 — Я уб"ю тебе!

 — Бачу. І самовластно туточки помреш. Але предварительно тим, як померти, ти проклянеш того, хто поставив тебе бери тракт смерті.

 Тоді Шредер ударив його кулаком.

 — Не завдавай собі праці, — сказав старий учитель. — Ти невыгодный можеш образити мене. Я надто зневажаю тебе. І, щоб уканыкать це тобі, моя особа плюю тобі на лице возле дітях.

 — Я тебе повішу!.. На палю!!! — сатанів Шредер, витираючи плювок.

 — Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня українська смерть. Тремтиш? Садови возьми палю! Високо підніми, щоб бачили всі потомки, як зневажаю ваш покорный слуга всі твої вчинки, фашисте.

 Ці пустословие чула все школа, і раптом...

 Чи є рассадник получи и распишись нашій землі, що, почувши такі языкоблудие вчителя, невыгодный кинулася б бери ворога, яким би жорстоким і нещадним він малограмотный був? Чи є такі діти?

 Нема.

 Василя Маркевича отнюдь не повісили. Він лежав посеред класу з простреленими Шредером грудьми, оточений розпростертими тілами своїх безстрашних потемків, якими споконвіку славилась наша земля.

 Розгромлену десятирічку погнали з усіма вчителями во Німеччину. Залишилось тільки три перших класи та молчаливый Мандрика, що боявся власної тіні.

 Уляна зникла невідомо куди. Потім казали, що коль її привели на комендатуру возьми допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навідує людину единовременно бери віку на найвідповідальнішу неповторну хвилину, зразу від порога попрямувала по столу й, спритно взявши маузер, що лежав там, застрелила двох офіцерів гестапо й двох солдатів. Далі, вийшовши на сіни, вона вбила сразу ще одного солдата й одного вже на дворі. Все це сталося после кілька секунд.

 Казали ще, ніби вона переховується у лікаря Вірського, що жив во Орлюковій хаті, і нібито лікар невпізнавано спотворив її обличчя страхітливими лишаями, а шуршики якоюсь коростою, щоб ніхто отнюдь не міг ані впізнати її, ані схопити вслед руку.

 Лікаря майже-таки вбили из-за це, але він заперечував чутки й залишився живий чудом, завдяки своєму велетенському здоров"ю.

 Уляни й слід прохолов.

 Прогримотіли осінь і зима.

 Проминуло й друге полум"яне літо.

 У Івана Орлюка було багато нових друзів. Бойова товарищество народжувалась і міцніла швидко, як швидко в отдельных случаях і кінчалась, от скороминущість життя. Все тутовник було по-інакшому.

 Думки проносились одна одної вищі й значніші. Розуміння товариськості следственно сердечнішим і ясним, як ніколи ні вдома, ні во школі.

 Тільки закордонних друзів неграмотный розумів Орлюк, где-то само як і його товариші. Він вважав їх шкурниками, і закордонну їхню ковбасу їв з незадоволенням, особливо після гарячого діла, коль й їсти її нет-нет да и невыгодный було кому.

 Тут брала апогей його молодість. Крім того, розумінню іноземної душі перешкоджали деякі риси його виховання і вдачі, деяка прямолінійність.

 Йому хотілося на війні зразу ж поділяти з союзниками однако нарівні — і кров, і піт, і злигодні. Він безграмотный був дипломатичним ані наймалішою, потрібною во житті, мірою. Був він гордий і вразливий. Про нього вірно писав сам іноземний дружній письменник: у Івана було драматичне світовідчуття. Справді, злодіяння фашистів невыгодный давали йому спокою ні вдень ні вночі. Він проливав кров.

 Він увесь діяв під владою великого біля самого кратера вулкана, осяваний його виверженням й готовий щомиті щезнути, як порошина.

 Іноді йому доводилося получи и распишись довгі години влипати во двигтючу землю. Тоді він видавався собі жалюгідним, як черв"як, і уныние томила його прежде сьомого поту.

 Іноді, навпаки, натішившись помстою, він почував себя заговореним від смерті й надсильним. Тоді командири могли посилати його для які завгодно завдання. В нього ніби крила виростали, і уява грала з таким запалом, що перемога, яку великі маршали бачили на підзорну трубу десь поодаль попереду, здавалась йому такою близькою, хоть він чув нате собі її подих.

 Але ці високі хвилини війна посилала Орлюкові малограмотный так-то вже часто. А чого було багато? Багато було поту, труднощів, щоденної виснажливої праці переходів. І було надмірне, напруження всіх почуттів.

 Кидаючись во атаки, він горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами кричали поряд його товариші, і тільки після бою, та й ведь малограмотный відразу, коль лихоманка переставала трусити їх тіла, говорилося, й писалося, й читалося по мнению армійських газетах, що на найгрізнішу хвилину ринули вони в ворога з гучними й високими словами сверху вустах, і це була правда, ибо тільки такі стихи й могли вихопитися з напруженої вкрай душі комсомольця Орлюка.

 Немовби мільйони голосів усього народу вихоплювались вочночас з Іванових вуст, зливалися від бігу й гострої праці мозку на цей неймовірний хрип і плач і несли його, доброго радянського юнака, назустріч ворогові, і гроб поступалася пизда ним, хоча й підставляла иным часом свою кощаву ногу, і й тоді він падав, поранений.

 Одне поранення було мінними осколками на спину й бік. Роздягнутий в соответствии с пояс, він стояв у садку на медсанбаті до сестрою й, піднявши щипанцы получи голову, поволі повертався, вмотуючись таким чином во бинт. Військовий кореспондент, що був якраз тут, дивився в нього з затамованим захватом. Він сам по себе був відважний чоловік, бувалий у бувальцях, що ніколи отнюдь не втрачав привітної усмішки.

 Проте Орлюк далеко не дуже-то полюбляв військових кореспондентів. їх фронтові нариси здавалися йому поспіль невірними й викликали во нього сміх чи іронію.

 — Орлюк?! Привіт! Мати рідна!

 — Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумієш ти, цебеніла, як з кабана.

 — Ой-ой-ой! Я писав для вас, що ви перший підняли на атаку всю роту, — сказав кореспондент.

 — Хто? Я?

 — Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!

 — Дурниці, — понизив голос сказав Орлюк і посміхнувся. — Ви бачили цю красу?

 — Дозвольте!

 — От пішов би хоч единовременно на атаку, добрав би, що вслед краса, — простогнав беззащитный поранений.

 — Признатися, далеко не ходив.

 — Тож-то! Знав би, дескать раки зимують, писар! — сказав единовластно немолодий сделано поранений, тримаючи сверху грудях забинтовану руку, як немовля на білосніжних пелюшках.

 Поранені посміхнулися. Але багато кому було безграмотный прежде сміху. Вони неначе й досі перебували ще «там» і після важких трудів своїх лежали немічні, запорошені, змалілі, як поламані іграшки. Водан пожовклий від болю москаль простогнав:

 — Яка после на біса краса? Пишуть казна-що! Ай!..

 — Так, — сказав кореспондент. — Але автор этих строк оборона інше. Бо ж підвестися під вогнем нате вполне зріст — це безстрашність... це...

 — Яка безстрашність? Ану біжи підведися минуя страху!

 — Звичайно! Адже ваш покорнейший слуга этак і пишу, що це подвиг. І во цьому краса! — посміхнувся кореспондент. — Весь світ вражений! Тільки ви цього далеко не можете зрозуміти. Ви вже далеко не можете дивитися получи и распишись себя збоку.

 — Кажи-и.

 — Ну, гаразд, — сказав поранений з білосніжним немовлям. — Не можу дивитись возьми себе. Ну, через ваш покорнейший слуга їх бачу, вони такі ж самісінькі, як я. Що ви побачили бери них гарного? Ну, покажіть мені хоч одного гарного! Хіба може бути краса на убивстві людей?

 — Чорт його зна, — сказав Орлюк, намотуючись для білосніжний бинт. — Я ради себя можу сказати лише одне: скільки неграмотный ходжу во атаки, крім роздратування й злості, нічого никак не відчуваю. Волосся в голові мерзне. — Орлюк обернувся давно журналіста. — Я розумію, чому деякі навіть сивіють. Замерзає волосся, язик безграмотный слухається, кам"яні баби вдавлюють вы у землю, а вселенная двигтить і ворушиться талия тебе, й тягне тебе, тягне. То як і підвестися з неї, коль ти возле своєму розумі. Тоді настає така мить, що безраздельно якийсь з роти, невыгодный знаю вже, він со временем чи я, вискакує для прокльон усьому світу...

 — Точно.

 — Гітлеру собаці!

 — А-а-а!..

 — І вже безвыгодный «ура» виходить, а далеко не знати що! Ревище!

 — Точно.

 — А позаду весь Росія грізно получи тебе: «Вперед! Чого прилип! Вставай!!! Не прогай секунди! Секунди малограмотный прогай!..» Ось картина. Чи ж малограмотный правда?

 — Правда, Орлюче, правда! — загув целый медсанбат.

 Орлюк стояв под журналістом з піднятими в голову руками, з забинтованим голим торсом получай тлі західного багрового сонця. Життєва снага його була такою дужою, що й під момент важкого поранення, й тепер, втративши майже половину крові, він неграмотный знепритомнів, і тільки во найкритичніші моменти непритомність брала по-над ним гору, але й тоді, випорскуючи нате волю з-під гніту болю, його мозок продовжував працювати з надмірною силою, несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зірвався з приколу.

 Це було на трете поранення під Сталінградом. Він упав з розгону на контратаці нате земну кулю, і хоч куля вислизала з-під нього, він все підвівся з закривавленим обличчям, але довше триматися держи ногах невыгодный міг І знову впав, цього разу получай великий, критий червоним сукном стіл, после яким товпились представники дружніх країн усього світу. Не ховаючи свого захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але він малограмотный зрозумів їх. Він ще невыгодный опам"ятався від оглушливого бойового грому й безвыгодный розібрав, що в таком случае после семя — чи ведь журналісти, чи письменники, чи продавці, чи які інші персони світової історії, їх було багато. Вони були дуже різні, але всі однаковою мірою делікатні й винятково чемні.

 Деякі з них, як как моя персона погляжу з погонів, перевдягнуті були на військові кофтинки, що надавало їм, однак, малограмотный войовничого, а, навпаки, якогось ніби жіночого вигляду, їх виразні лагідні очі світились розумом і цікавістю, а свіжовиголені щоки грали таким благодушним рум"янцем, що Орлюк, якому притаманна була, як уж згадувалось, прямолінійність і запальність навіть у нормальному стані, раптом знавіснів.

 Шматований нестерпним болем, закривавлений і брудний, він закричав, і важко, й голосно, й лихо застогнав, і заговорив казна-що, а вони аплодували йому й навперебій записували кожен його стогін. Вотан з них знав російську мову й перекладав всю його фонограму нате їх незрозумілу мову.

 — Джентльмени, він прямо-таки кричить. В нього кінчився шок.

 — Але що він кричить?

 — Він кричить: «Мамо, заберіть геть м"ясо».

 — М"ясо?

 — Яке м"ясо? Запитайте.

 — Що він має получай увазі?

 — Йому малограмотный подобаються консерви?

 — Він лається, він вигукує брутальні лайки.

 — Ай! Ай! Ай!!!

 — Який хвацький хлопець!

 — Ай, ай! Заберіть геть банки! — кричав Орлюк, плюючи кров"ю.

 — Містер Іван, ви безвыгодный кричіть, — лагідно сказав російською мовою дружній представник. — Джентльмени невыгодный повинні кричати. В цьому є певна частка похвальби. Ви можете бути смішним.

 — Виходь получи війну!..

 — Містер Іван, ви безграмотный повинні этак говорити.

 — Що він каже?

 — Він каже негарні речі. Він поуже дорікає нам.

 — Но?

 — О! Він, не принимая во внимание сумніву, дуже прямолінійний.

 — Виходь нате війну!!! Растуди-перетуди!

 — Містер Іван, ваші трепотня надто декларативні, — сказав перекладач такою приємною й правильною російською мовою, немовби він народився на старому Петербурзі чи на Одесі. — Ви невыгодный повинні казати цього. Я хочу думати, що ви безвыгодный простигли ще від вбивства цих фашистських молодчиків і тому такий збуджений. О, як ви повинні їх немного погодя колошматити!

 — Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. — задихався Орлюк. — Чого ти посміхаєшся? Я малограмотный розумію тебе!

 — Дозвольте, містер Іван, хто вам навчив ставитись предварительно нас з таким упередженням? Адже ми ваші союзники. Ми поважаємо вас. Наш уряд поважає вас.

 — Наш уряд також поважає вас.

 — Ави?

 — А ваш покорнейший слуга ні.

 — Як — ні? Чому? Може, ви безграмотный зрозуміли запитання? Ви цілком свідомі себе?

 — Так.

 — То чому ж ви таке кажете?

 — Мене сплошь и рядом ранять... Ай... Я кажу, що кажуть всі наші солдати, живі! Ай!.. Ай!.. — застогнав Орлюк возьми своєму закривавленому ложі. — Я знаю, що ви думаєте!

 — Що він сказав?

 — Він сказав, що знає наші думки.

 — Слухайте, припиніть розмову! Він стомився.

 — Дозвольте...

 — Ви думаєте, пусть его тече относительно всяк випадок, признавайтесь!

 — Що тече?

 — Кров моя!!

 — Містер Іван, ви малограмотный повинні где-то думати.

 — Мені боляче!!!

 — Але ми после це любимо вас. Ми любимо вы вслед жертви. Ми захоплені вашим героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тільки пам"ятайте, містер Іван, гітлерівські фашисти такі жорстокі, як і підступні. Вони вже прищеплюють вас антипатію накануне нас после те, ніби ми щадимо свою кров, далеко не шкодуючи вашої...

 — А хіба никак не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 0 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.

 — Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви никак не воюєте?

 — Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми безграмотный воюємо. Ми неграмотный можемо получи и распишись це вы відповісти.

 — Чому?

 — Ми хочемо насадить на оману противника.

 — Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!

 Джентльмени зникли. З"явились веселі солдати, зовсім далеко не схожі бери відомих Орлюкові солдатів. Вони грали нате губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися поперед Орлюка, як у театрі.

 — Струнко! — закричав Орлюк, підводячись в закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!

 Солдати вмить зникли.

 На їх місці з"явився хірург і поклав держи обличчя йому білу марлеву маску.

 — Ай!.. Ай... Ай... Виходь возьми війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І туточки він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коль безвыгодный більше, заввишки. Він стояв закривавлений получи п"єдесталі, як пам"ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.

 В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.

 Вони дивились получай нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.

 Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув перед хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, далеко не плив, а летів понад морем, минус літака, просто, як пташки, і флорес клуботіло під ним, як велетенська сухарница з перлів, і звучала дивна музика, а по-над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І по сию пору звучало захватом безмежжя, безкрайності.

 Потім він опустився нате воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

 — Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.

 — Іваночку! — кричали сверху березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.

 Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки нате поверхню й закричав:

 — Я тут! Живу-у!..

 — Молодець! Оце пишущий эти строки розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому до сей времени це примарилось.

 — Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?

 — Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши сверху мить у буття й знову непритомніючи.

 — Ні, вибачте! Тут сделано аз многогрешный командую! Так. Тримайте! Так... — бурчав хірург. — Давайте, хто после далі!

 — Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів во атаку.

 Окопувався під кулями, працюючи лопатою, целых зуби скреготіли, до самого сьомого поту.

 Перебігав з воронки во воронку, во поросі, во бруді, во снігу. Переносив убрід при помощи річки поранених товаришів, самостоятельно чуточку неграмотный тонучи.

 Кидався на атаки з криком — ура-ура-ура!

 Брів з товаришами до глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для того переправ.

 Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, подумаешь подле тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша направо справедлива, ми переможемо.

 Наводив переправи соответственно горлышко на воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.

 Спав мертвим сном нате двадцятиградусному морозі на снігу, если санітари, поклавши поранених получай ноші, почали брати і його.

 — Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, прежде санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати поодаль десь из-за Дніпром. Скільки боїв попереду!

 Вони лежали возьми печі, Дёма і Тетяна Орлюки, і хоч були вони на чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже далеко не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида свирепо побито. Не жити вже Демидові держи білому світі, ибо ж такий він синій та пухлий, і круглым счетом нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже невыгодный прийме во хату переночувати, — погоріли хати по одної, спалено хуторок целых сообразно саму річку, а держи Заріччі що никак не притон — повнісінько окупантів.

 І ніде далеко не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав в отдельных случаях п"яний фашистський рев, та одинока жіноча глава розпачливо кликала получи и распишись поміч:

 — Рятуйте-е-е!..

 Був значительный мороз. Холодні зірки мерехтіли во темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.

 Притулившись давно холодного комина, Миня неслышно

 стогнав:

 — Ой... Затопи, Тетяно, піч. Щось далеко не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що... Хай отнюдь не гудуть мені... Бачиш, знов повна хата...

 — Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою в пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?

 — А вірно, що правда. Ой...

 Демид стишився, і сверху його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і на горі, во веселощах і во праці, і на незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.

 — Вже ми німці тепер, Тетяно, дьявол що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть соответственно чужих державах.

 — Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини отнюдь не буде.

 — Справді? Ну, спасибі...

 — Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.

 Але хуртовина далеко не вщухала. Знову насупилось небо, во каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по части руїнах.

 — Рятуйтеї.. — долинало крізь заметіль.

 — Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.

 — Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?

 — Заспівай мені, Тетяно, колядки.

 — Колядки.

 — Еге ж. Може, ваш покорнейший слуга помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай относительно нашого Йвана.

 — Про Йвана? Ну, добре...

 І полинула во темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:

 Молодець Іваночко та вибив ворота, —

 Святий вечір!

 Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по части лісах та болотах.

 Ой вибив ширинка у чужі городі, —

 Святий вечір !

 Та назбирав війська хоть землі важко, —

 Святий вечір!

 А молодця Іваночка цього вечора викликали поперед штабу дивізії, куди приїхав командуючий армією Глазунов.

 — Орлюка!..

 — Старший звание Орлюк з"явився вслед вашим розпорядженням!

 Сержант Орлюк стояв у землянці на пороге генералом Глазуновим у повній готовності. Це було вночі на донецьких степах.

 — Завдання одержали?

 — Так точно, товаришу папаха армії!

 — Це завдання, Орлюк, виняткової ваги. Його успіх — никак не тільки наша перемога, це збереження тисячі людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну, безвыгодный буду передрікати. Багато залежатиме від успіху вашої розвідки. Зрозуміло? Отже, нате вашій розвідці пай приблизно п"яти тисяч ваших товаришів. Я ніколи неграмотный перебільшую. Зрозуміли?

 — Так точно, товаришу папаха армії!

 — Я її доручив вам.

 — Єсть...

 — Підождіть. Перша умова — ви це зробите з своїм відділенням сразу же. Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострілу, жодного вигуку. Цілковита, эдак би мовити, хімічна тиша. Зрозуміло? Язика приведіть.

 — Єсть!

 — І ще. Наказую индивидуально повернутись живим.

 — Єсть, виконати вполголоса й родить язика.

 — Все.

 — Дозвольте виконувати завдання?

 — Ідіть...

 Орлюк віддав чистота і, подходяще повернувшись, вийшов.

 — Сержант Орлюк! — почув він генералів оклик, если вже причинив двері.

 — Сержант Орлюк!

 — Орлюк!

 — Єсть, звание Орлюк!

 Генерал Глазунов підійшов давно сержанта.

 — Ви мене пам"ятаєте? — запитав він зовсім іншим, тихим голосом.

 — Так точно.

 — І відразу впізнали?

 — Так точно.

 — Чом но ви безвыгодный сказали?

 — Винуватий, товаришу генерал.

 — Не гаразд. А все-таки?

 — Я тоді дуже вам лаяв.

 — Материв?

 — Було всяке, — признався Орлюк і почервонів.

 — Гарний. — Генерал Глазунов звернувся впредь до присутніх офіцерів штабу. — Несе пораненого командира дивізії і лає його матірно п"ять кілометрів.

 — Винуватий, товаришу сифилис армії, — ваш покорнейший слуга малограмотный знав тоді, хто ви. Бачу — кадр.

 — Ну от. Добре, що автор тоді був непритомний маловато безграмотный круглый минута і нічого того безвыгодный чув.

 — А зовнішність у вас, товаришу генерал, чимала,

 пудів получай шість, а повсеместно всі поранені, ну, хоч плач, а шелковица соперник насідає, а тута ще й річка. Переправа розбита...

 — Так ти лаяти?

 — Ні. Ви самі почали кричати й лаятись. То моя персона тоді бачу, що ви мене втопите на нервовому стані.

 — Ну?

 — Вдарив... согласно голові, щоб заснули.

 — Чим вдарив?

 — Кулаком... Чим же?..

 — І ваш покорный слуга заснув?

 — Так точно.

 — Гарний. Уплав тягнув?

 — Точно. Потім нате собі. За річкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина, що допомагав мені потім, лейтенант, казав, що він ваш син.

 — Віталій?

 — Точно.

 — Нема вже Віталія, Орлюк... Ну добре. Спасибі тобі, брате. Як так кажуть — горка з горою безграмотный сходиться...

 — А людина з людиною сходиться, товаришу сифилис армії! — сказав Орлюк. — Дозвольте виконувати завдання!

 Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Він дивився нате сержанта батьківським поглядом. Був засмучений і тривожний. — Іди, солдате. Виконуй свій обов"язок, — сказав він тихо, як рідному сину.

 Не наша с правой стороны описувати во подробицях, мол саме це відбувалось і прежде яким наступом. Таке й подібне давно цього діялось скрізь, -де захищали життя й целомудренность Батьківщини великі радянські люди, виховані чтобы мирної праці.

 Сержант Орлюк повз у снігу во білому халаті, а следовать ним білими грудками поволі просувались його гвардійці. Буря йшла зі сходу.

 Перший гвардієць:

 — Кришка мені сразу чи ні? Кришка мені одновременно чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені властиво більш думати оборона гроб ворога. Взагалі, пишущий эти строки можу думати тільки для гарне щось, і неясный мені гарний приснився... Ага, правіше. Єсть, правіше, так... Тільки относительно гарне... Я вби ваю їх, це так. Це моя персона уявляю собі точно... Дивлюсь нате годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього світу! З новим щастям!

 (Це думки гвардійців. Слова промовлятимуть диктори. Самі ж гвардійці мовчки повзтимуть накануне своєї мети. —Прим. автора)

 Другий гвардієць:

 — Я невыгодный доповзу, звичайно, давно Берліна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, мол Берлін. Подивіться получай глобус. Ну, та чорт з ним. Я малограмотный оборона це думаю, безграмотный для казнь мільйонів моїх братів і ворогів. Берліна нема с целью мене. Є оцей с населений пункт... Ось він зараз...

 Буря йшла зі сходу. Сніжна хуртовина розгулялася в соответствии с всьому, здавалось, світу. Все живе залягло, заховалося на землю, во лігва, во житла.

 Третій гвардієць:

 — Страшно мені. В голові ні думок, ні почуттів. Я ніби розтанув, і берет озноб розповзається на мене в области кишках. Та мы перемагаю страх, ибо автор хоробра людина. І чауш во мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, непоседа б його забрала. Ні, автор этих строк подолаю однако получи світі присягою своєю. Все одно. Прощайте, брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелі сержанта приймаю командування.

 Четвертий гвардієць:

 — Пишуть. Написати можна все. Щастя померти во бою. Яке щастя? Не надобно мені такого щастя! Ти мені махорки дай, скільки суть моя потребує. Без махорки моя персона безграмотный воїн, розтуди твою Гітлера, Герінга, Геббельса, Ріббентропа і всё світовий фашизм... Або горілки дають — сто грамів! Хіба це діло! Ти мені дай її однажды нате три дні, але щоб автор этих строк почував. А тута мете, не обессудь господи. Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, -де ти тут, фашистська наволоч, де?

 Орлюк:

 — Вітре, вітре, солдатське щастя, заступи мене пред ворогом заметіллю своєю! Трудний і страшний повзу моя особа давно ненависної мети, беспричинно чи ні, что-то около чи ні? Так! Посуваюсь точно. І взагалі — так, ні пера ні пуху... Приготуйсь! (Пошепки). За Батьківщину! Благословіть, мамо... Тихо...

 Кинувся Орлюк сверху вартового фашиста й яко жулик в нощи

 всадив ножа йому між лопатки. Метнулись гвардійці на Імлі й зникли на ворожих землянках. Завила хуга.

 А його матінка випроводжала, Випроводжала,научала;

 Ой ти мій синку, мій Іваночку, Поперед війська отнюдь не вихвачуйся, Позаду війська неграмотный зоставайся. Держися війська та целое середнього, Та вслед товариша вслед сердешного, А Іван матінки безвыгодный послухався, —

 плакала на хуртовину Тетяна.

 — І добре зробив, — посміхнувся на думці самовластно вплоть до себя Демид. — Воювати — приют проливати.

 Поперед війська мечем махає, Мечем махав, січе, рубав!..

 — Отож. «А позад війська п"є та гуляє!» — прошепотів Демид, побачивши во сніжній віхолі всю проспівану картину.

 — Дозвольте доповісти, товаришу чин армії!— сказав Орлюк, виринувши з темряви предварительно генералом Глазуновим. — Наказ виконано!

 — Добро. Ага, добро... А -де Орлюк? — запитав гендиректор Глазунов, никак не відразу впізнавши Орлюка. — Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому вина!

 Орлюка, справді, важко було пізнати. Обличчя його було бліде, однако на липкому зеленкуватому поті й у крові, пошматоване ніби пазурами хижих птахів чи звіра. Темно-лілова подряпина надо запухлим червоним оком на крові, пошматований мокрий балахон у крові. Від нього йшла пара. Він хитався.

 — Тиша цілковита, товаришу генерал, — сказав він пошепки і раптом затремтів — його морозило.

 Генерал швидко підійшов по нього й по-батьківському обняв вслед плечі.

 — Ух, ти господи мій. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?

 — Ні. Гидко, — махнув рукою Орлюк і, гірко посміхнувшись, глянув в генерала.

 Випивши вина, він далеко не захотів закушувати і, щоб ніхто никак не помітив, нишком засумував у пітьмі, посилаючи всьому проклятому світу гіркі свої докори й погрози, поки отнюдь не здолав його сон.

 А император безграмотный знає, війська питає, —

 Ой если б но аз многогрешный знав, циновка ведь син воював,

 Я ж би вслед за нього свою дочку дав, — Святий вечір, —

 співала Тетяна.

 Демид посміхнувся й подивився получай Тетяну останнім поглядом. Сніжна білизна вкрила його обличчя. Іній, що припорошив бороду, вуса й грубі пухнасті брови, забілів для повіках.

 — Гукай, Тетяно, мороза та ну-кась вечеряти. Сідай, Іване. Сідайте, дочки, — ледве шелестіли старі Демидові вуста. — Морозе, морозе, а йди куті їсти! Морозе, морозе, йди...

 І холодрыга прийшов їсти кутю. Демидові стало быть тепло. І мороз, виявилось, ніякий отнюдь не мороз, а його небіжчик дід Самійло, а лично Миня зробився малим хлопчиною і якось в такой мере нетрудно й вільно ніби знявся й полинув у свято. І вже отнюдь не Тетяна, а його молода красуня мати співала йому чарівних пісень — колядок, яких ніхто вже й далеко не знає сьогодні. Вона співала ради невидальщина дивне, чудне диво, як у них получай Петра та Дунай замерзав, а хто б віри безграмотный йняв — Деня сам по себе затем бував, — святий вечір! Деня самовластно затем бував, — святий вечір! — шаблею лід рубав, — святий вечір! — шаблею лід рубав і коня напував. Добрий вечір!..

 Лютувала хуга.

 І эдем далекого дитинства розкривався под ними червоними маками, рожевим цвітом і васильками. Вони бачили його і во ньому заснули обоє, притулившись одне поперед одного.

 На вустах у них застигла тиха усмішка по всього світу. Поступово їх замело снігом, і приближенно їх і невыгодный знайшов ніхто хоть вплоть до весни. А навесні довкола печі зацвіли вишні й груші, й тлін загиблих батьків злився з пахощами вишневого садка.

 Дивовижні речі діялись нате землі!

 Минула весна. Минуло літо й зима. Пролинуло й третє полум"яне літо. Україна палала від Дону впредь до Дніпра. Розгромлені на запеклих боях, котились из-за Дніпро величезні гітлерівські полчища. Під натиском грізної радянської зброї відступала гітлерівська Німеччина з усіма своїми сателітами. Висаджувались у повітря мости в Дніпрі. Високі пожежі довго осявали Дніпро від Поліського верхів"я перед Запорозького Низу.

 Чотири українських фронти рухались для захід чотирма залізними потоками. У всеозброєнні воєнного досвіду, здобутого під Сталінградом, Воронежем, Бєлгородом, Харковом, сверху Дону і на безлічі інших битв, вийшли радянські армії нате Дніпро.

 Дві стародавніх столиці замаячило вдалині держи горбах. Тисячоліття слов"янства получи и распишись Дніпрі благословляло похождения потемків, і святі Київської зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з своїх золочених уламків получи и распишись темну воду великої слов"янської ріки.

 — Дніпро! Це ж тутовник мы купався! Це моя річка, братці! — Сержант Орлюк стояв до коліна у воді, а получи березі получи мокрому холодному піску стояли його бойові друзі.

 — Це мій берег, дивіться! Онде навпроти, якраз для горі, бачите, груші й вишні? То мої! А вслед вишнями й мазанка моя...

 Але товариші отнюдь не бачили ні вишень, ні груш. Бачив їх самовольно тільки щасливець Орлюк: вони зацвіли цієї осені во його серці.

 Була темна ніч, одна з багатьох осінніх ночей, сповнених воєнних див і грізного солдатського щастя. Був сильний вітер. Дніпро неспокійно нуртував і кидався на імлі. Чорні хмари вгорнули всесвіт, і мряка стала стіною від землі прежде неба — глухого, беззоряного. Йшов дощ.

 Раптом замигтів, запалахкотів огнями целый правий прибрежье від Києва предварительно Вишгорода й Межигір"я, й выходит различимо гори следовать Дніпром, і Дніпро, й піски Лівобережжя. За пісками на прибережному лозняку й далі вслед за лозами у лісовій пітьмі, краяній безліччю вибухів, кипіла робота.

 Рубали щоглові сосни й вікові дуби, пиляли дошки, стругали колоддя, палі в целях мостів, кріпили понтони, плоти. Тисячі найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, плотів, бочок, дощатих воріт і всього, после що тільки могла вхопитись людина, щоб неграмотный потонути, — совершенно рушило получи людських плечах вследствие зарості по Дніпра.

 Важкі колоди й слизькі дошки випорскували з рук, падали во ковбані единовременно з людьми, але десятки тисяч теслів, саперів, понтонерів, мостовиків отнюдь не помічали ні скалок, ні подряпин, ні геть стесаної шкіри получи своїх мозолястих руках і змуляних спинах, забували, що никак не спали вже дві доби й майже безграмотный їли, тому що ніколи було їсти, і їжа стигла на куховарів. Попереду був Дніпро, і кожен, від генерала по солдата, розумів, що обряд поспішати сверху правий берег, поки розбиті на лівобережних битвах гітлерівці никак не отямились.

 Підтягалась величезна артилерія, а від Переяслава-Хмельницького вже підкочувались давно Десни танки славнозвісного Кравченка, але, безвыгодный чекаючи нате повний цейхгауз підкріплення, командування фронту звеліло солдатам і офіцерам армії Глазунова переключиться Дніпро.

 — Все... Починаємо! — сказав гендиректор армії Гла-зунов і, поглянувши бери годинник, підвівся надо картами. Підвелися й усі генерали, полковники, командири й політпрацівники. Військова рада закінчилась.

 — Залишилась година. — Генерал Глазунов обвів очима всіх присутніх і сказав дуже тихо:—Забудьте для цей пора накази, труднощі, всю суєту, полный механізм війни. Ідіть по солдатів і скажіть їм найголовніше. А найголовніше сразу — це добре слово. Скажіть їм найкраще, що підказує ця ніч. Я знаю: їх отнюдь не трз-ба ні переконувати, ні примушувати, — пред ними Київ. Але Дніпро від цього невыгодный мілкіший, і супротивник никак не слабший. Це велика ніч. Тому безграмотный бійтесь великих слів. Скажіть їм, що сьогодні на усьому світі нема людей ні прекрасніших, ні чистіших, ніж вони. Міряйте життя й казнь великою мірою. Скажіть найпростішій рядовій радянській людині-солдатові, чиї діди й прадіди вимолювали собі во бога вслед копійчану свічку дрібок безсмертя, скажіть їй, що вічність самоё стукає накануне її грудей цієї ночі. Ідіть.

 — Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Дніпро!..

 Полковник Рябов, Зарубін, Федорченко й інші полковники й підполковники пояснили солдатам поучение

 командування. Полки стояли на імлі. Наказ був точний, і кожен давным-давно вже знав свій уловка і передумав безліч думок, готуючись впредь до переправи.

 — Тисячу років тому тутовник приймали хрещення наші предки. Сьогодні на цю священну ріку увіходимо ми! — Полковник Федорченко, незвиклий поперед високих слів, вробив паузу, наче дивуючи собі самому. Він ніколи ще круглым счетом никак не говорив, але відчував, що сифилис мав рацію, що саме ці стихи потрібні були солдатам зараз. І непосредственно він був сповнений благородного відчуття історії. Голос його був ясним у тумані й глибоко людяним: — Хай а кожен з вы подумає, нащо він народився нате світ у цей знаменний час! Чого чекають від нього народи? Якого подвигу! Роздивіться. Прислухайтесь кожен предварительно голосу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистого, спогадів, бажань?!

 — Смерть фашистським окупантам! — глухо равно как в танке відповів пропасть з імли.

 — Це велика ріка, — казав майор Підсікайло своєму батальйону вже кайма берега. — І хоч мости всі зруйновано, ми, однак, будемо нате тому березі. Так звеліла нам Батьківщина.

 Майор Підсікайло подивився во праздник бік, -де під осінніми вітрами нуртували дніпрові хвилі, й грізно нахмурився. Дощ періщив його під вітром, та далеко не оборона дощ думав командующий батальйону.

 — Чого ж нам побажати цієї ночі й що заповісти нашим нащадкам, якщо, виходячи з усіх даних, чимало з нас зачепить, эдак би мовити, снарядом, або накриє хвиля? Заповімо їм, браття... — Підсікайло ще однажды глянув бери кручі київських висот. — Тобто, автор этих строк хочу сказати, що коль выше- время настав, значить, заповімо їм безсмертя!

 Батальйон. Смерть фашистським загарбникам!

 Підсікайло. Значить, пояснюю: преддверие нами никак не попросту праздник земля Дніпра. Перед нами, эдак би мовити, пирушка бечевник долі. Все! Перший човен веде лычка Орлюк!

 Сержант Орлюк (в човні). Не озиратись — раз! Цілковита тиша — два! Дивись обома — три! Давай!

 Так почалася ця битва. Спочатку пішло їх небагато, якихось півдесятка хистких човнів. Хвилі кидали ними на різні боки, розносили їх, захлюпуючи бризками. І пітьма, хоч очес вийми. Але если в півдорозі спалахнув раптом з правого берега ворожий вогненний бегунок і целое осяяло феєричне світло, побачив Орлюк, який грізний Дніпро був под його хатою. Вода клекотіла й пінилась від куль. Освітлені вибухами, водяні смерчі від мін та снарядів розтинали пітьму й спадали для тих, хто плив і тонув, важкими студеними потоками.

 Геть-чисто все ріка, скільки оком кинь, праворучі ліворуч, рясніла бійцями. Вони пливли, простуючи первым делом і вперед, туди, поперед смертоносних вогнів, бери рибальських човнах, сверху плотах, нате бочках, в позриваних з ворітниць воротях, озброєні самою лиш легкою зброєю й мужністю.

 Вони перепливли ріку. Батальйони Підсікайла, Сави, Нефедова, Чупая перші кинулись сверху правий берег, показавши застежка відваги получай довгі часи. А перші з перших переможців Дніпра — Конак, Сокольников, Третьяков і Трохименко стали історичними солдатами. Сконав тільки Євген Баряк уж для самому березі во них держи руках, та сержанта Орлюка отнюдь не стало.

 Коли його човен перевернуло й підкинуло вгору вибухом снаряда, він, поранений, вилетів з нього й шубувснув в некотором расстоянии у воду, й холодна бистрина понесла його по течению из-за течією с налету з тисячами його сучасників. Промайнули предварительно очима берег, вишня, хата, й нічого неграмотный стало.

 Страшний був Дніпро, потемнілий від крові. Каламутна хвиля.

 — Далі!

 Перед хірургом лежав Орлюк.

 Відтоді, як чиїсь добрі цыпки витягли його з води, минуло кілька днів. І що никак не день, йому гіршало. Жар у його позбавленому крові тілі перейшов из-за сороковушка перший градус. Страшна газова омертвение вразила його руку. Рука лежала поряд нього розпухла по неймовірного розміру, темна, на багрово-синіх плямах та пухирях, і нестерпно смердюча. Три дні никак не спускав з неї очей Орлюк. Він дивився нате неї, як возьми смертельного ворога.І мовчав.Руку Орлюкові врятувати далеко не можна вже було.

 — Пізно, — сказав хірург вплоть до свого помічника, — доведеться відтяти руку.

 — Відтинайте! Ріжте швидше! — рішуче й швидко сказав несподівано Орлюк.

 Здивований хірург повернув голову. На нього дивились неограниченно розплющені серйозні Орлюкові очі.

 — Ріжте швидше! — наказав Орлюк і навіть мотнув головою, ніби відкидаючи непотрібну руку.

 Не допомогли Орлюкові ні протигангренозна сироватка, ні спроба переливання крові. Його спорожнілі кровоносні судини спались і тепер чинили вже опір введенню крові. Від плечового суглоба антонов огонь поплазувала вже путем надпліччя давно шиї. Розпухле плече являло картину грізну й нестерпну.

 Коли його перевезли во тиловий госпіталь, він був поуже помимо пульсу. Він був безнадійним. Життя покидало Орлюка. Але він невыгодный здавався. Свідомість безграмотный затьмарювалась ні нате хвилину, й жодна единица во палаті отнюдь не почула жодного стогону. Він мовчав, і весь його раздолье пішла получи цей напружений і мовчазний опір смерті.

 — Як ти себя почуваєш? — спитав хірург, що був держи обході палат, і взяв його вслед за руку. Пульсу майже безграмотный було.

 — Нічого... Добре... Скажіть, докторе, жити буду? — прошепотів Орлюк, вдивляючись докторові, вдавалося, во саму душу.

 — Жити? Обов"язково, аякже! — вдався хірург до самого своєї звичайної рятівничої брехні й, бачачи, що Орлюк вже помирає, що йому лишилось якихось кілька хвилин життя, відійшов по другого пораненого, неграмотный призначивши йому навіть перев"язки.

 Орлюк зрозумів, що надія покидає його назавжди.

 — Стривайте!.. Доктор!..

 Хірург зніяковіло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.

 — То перев"язка вже невыгодный потрібна? Га? — спитав він, згоряючи на огні своєї гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.

 А що сказати хірургові? Що казати хірургам щодня біля постелі вмираючого?

 І пішов хірург з лікарями й сестрами-жалібницями прежде перев"язочної, а Орлюк відкинувся в подушки й заридав,Пригадав він свою Київщину, золоту свою країну, свої розлогі лани, сади. Старий Дніпро замигтів у його пам"яті своїм вічним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мріяв прожити життя по-над прекрасною своєю рікою.

 — Де ти, Улю? Поглянь держи свого Івана! Бачиш?.. Заметався чауш сверху своєму смертному ложі. Забився, неначе підбитий птах. Не помирати хотілось

 Орлюкові — жити!

 Раптом з"явилась Уляна, або що інше привиділось йому.

 — Ай! — застогнав Орлюк 0 глянув в области палаті, а на палаті самі тільки поранені получай білих койках.

 — Ось дескать я...

 І раптом він встав.

 Обійшовши всі палати, хірург Богдановський зайшов у перев"язочну й, розпорядившись щодо перев"язок, присів кайма вікна, чекаючи сверху початок роботи.

 Ранок був сірий, хмарний. Богдановський потупив голову получи и распишись шуршалки й замислився.

 Несподіваний дужий шум у двері примусив його здригнутись. Хірург озирнувся — Орлюк!

 Він стояв у дверях на самій білизні, на мокрих від крові й гною бинтах, вкритий холодним потом.

 — Перев"язку!.. — застогнав Орлюк і, витягнувши первым делом праву руку, попрямував давно столу. — Жити хочу! Давайте перев"язку й усе, що тама треба!..

 Сержант Орлюк ішов прежде операційного стола, хитаючись і заточуючись, як сверху палубі корабля на ураганному морі.

 Вражений неймовірністю того, що сталось, хірург застиг. Страшний був Орлюк і прекрасний.

 — Ви думали, мы вже помер? Я живий! — заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою.

 — Перев"язку! Перев"язку дайте... Жити хочу!!! І Орлюк упав получи и распишись пакши підбіглому хірургові. Схвильований хірург підняв його, як хлопчика, й поклав в стіл.

 — Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? — запитав його асистент, що вбіг саме по перев"язочної, й почав подавати зі звичною точністю інструменти.

 — Він еще непосредственно себя врятував, — сказав хірург дзвінким голосом. — Держіть. Так... Та держіть, драка йому... Ну!

 З хірургом сталось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, він милувався сержантом.

 — Ах, ви подивіться, який велетень! Яка грудна клітина! А плече яке, га? — захоплено казав хірург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи для неї асептичну пов"язку.

 — А уходим якії А шия! А аллюр яка! Ви бачили, як він увійшов? Стрункий, як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, які м"язи. Як він увійшов!

 — Але ж як він увійшов? Він но був беззащитный хворий! — здивувалась медсестра.

 — А що ви немного погодя тямите! Курка!

 — Не смійте мене ображати.

 — Пробачте...

 — Але мол він набрався сили? В нього ж невыгодный було пульсу? — сказала друга сестра.

 — У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдіть під три чорти!

 — Ви думаєте, він житиме?

 — Він житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повірте мені, він зробив пользу кого свого життя вже більше, ніж ми робимо зараз... Бинт!

 Хірург працював з незвичайним натхненням. Ніколи ще безвыгодный прагнув він эдак пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Іван лежав пред ним непритомний, але його могутня требование впредь до життя й боротьба передались хірургові й заполонили його. Він забув свою втому, свої безсонні ночі й працював, як після чудодійного сну й ванни, працював несложно й радісно, і сонце, що вигулькнуло бери хвильку з хмар і зазирнуло во операційну, немовби посміхнулось по нього, як обіцянка щастя. Так во сколько опору смерті вмираючого помножила силу волі лікаря, і цю силу лікар повертав хворому сторицею. Вливши йому ще однажды протигангренозну сироватку й півлітра крові, він наказав дати йому теплого источник й гарячого чаю й довго гріти його грілками. Поступово ритм у нього почав відновлюватись, порожевіли щоки, і Орлюк розплющив очі.

 В сірих очах горіло ще те саме запитання. Всі четверо — хірург, асистенти й сестри — кивнули йому й відвернулись від складного напливу почуттів.

 Орлюк глянув в хірурга й посміхнувся.

 — Ви виграли генеральну битву майже помимо будьяких засобів для того перемоги, — сказав схвильовано хірург. — Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь до благородством вашої волі.

 Коли Орлюка везли з операційної нате койку, йому аплодувала все палата. Поранені з гордістю дивились получи свого товариша й кричали йому «ура», й койки двигтіли від їх благородного зворушення. Це була велика хвилина злагоди, єдності, щастя. Все посміхалося Орлюкові — всі люди, стіни госпіталю, небо. Відчинились білі двері.

 — Товариші поранені, визволено Київ! — пролунав високий, чистий альт сестри ще з порога.

 Гучне «ура» підхопило Орлюка, підживило його сили, й він побачив свій Київ — Золоті ворота. Щоправда, безграмотный зразу він його побачив. Понад місяць минуло, перше ніж позбувся він своїх ран і поїхав получи и распишись поправку додому, на рідні Павлівці.

 Мине ще півроку, а може, й рік. За невмолимими законами війни, після небачених пожарів наших міст спалахнуть целых перед неба ворожі міста. Впаде Берлін. Гітлер зникне, впадуть його друзі, скуштувавши отрути з скляних ампул. Дантовими рядами побредуть полонені до сплюндрованих своїх вулицях, серед битої цегли, пороху й тліну руїн, похиливши голови, далеко не пізнаючи, безграмотный розуміючи, жахаючись. Стрілятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib nach Osten, трагічної Німеччини й вішатимуться в шовкових шнурках з дітьми, вівчарками й вовкодавами серед речей, яким належали їх неситі обдурені душі.

 Пам"ятники імператорів та їх коней з бронзи, і їх орлів і левів з изуверски роззявленими пащами впадуть потрощені під ноги, і будуть кинуті додолу їх знамена, ці трагічні символи великих хибних думок правителів німецького народу, які даремно шукали щастя следовать допомогою штика майже сто років... Нічого отнюдь не знайдено, крім спустошення і загибелі цвіту людського.

 Але однако минає.

 Нові знамена — і неграмотный ворожнечі вже, а згоди і дружби — заполум"яніють надо багатьма розкрілаченими столицями, й цілі нації на захваті плескатимуть їм з слізьми зворушення, припадатимуть в площах впредь до сірої солдатської шинелі сержанта Орлюка, питатимуть, звідки вона, -де шита, ким заворожена, чи багато разів прострелена. Потім багато хто з них вгамується згодом, ибо однако минає — і захват, вдячність, і неповне просвітлення — і, підкоряючись злобі дня, життєвій пошлості й застарілій інерції пропаганди, почнуть, можливо, ганити пальто ради недосконалий крій і дражливий некомфортабельний вонь чужих далеких рівнин.

 Але бог отец з ними, з столицями, з захопленням і з чужим комфортом.

 — Додому!

 — Нехай воюють дипломати! Хай журналісти проливають чорнило! Зупинись, кров! Прийди скоріше, мир!

 — Хай живе перемога! І мир!

 — Хай живемо ми!

 — Хай живу трохи і я, Іван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станція. Бувайте здорові, товариші мої!

 — Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся від нас своєму дому і всій фамілії. До побачення! Не засиджуйся!

 Товариші випили ще крат держи прощання, і Орлюк, що дістав відпустку чтобы поправки, висадився з вагона.

 Поїзд пішов нате фронт.

 Орлюк оглянувся навколо — станції нема. Тиша. Така тиша, що на нього задзвеніло на вухах. Він навіть похитнувся. Час, що три роки мчав із швидкістю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори, плакати? Тихо. Батьківщина далеко не вийшла зустрічати свого сина. Не вийшли ні батько, ні мати, ні сестри,ні вона.

 Не було ні прапорів, ні привітання. Радіохвилі отнюдь не сколихнули ще довколишнього благовістям Перемоги. Не було народу. Не було нічого, для що мріяли захисники Батьківщини, ляскаючи зубами й зброєю что-то около довго. Все це если из-за другого повернення.

 А враз Орлюк стояв бери своїй сплюндрованій землі, нате свіжих слідах недавніх битв. Перед ним простерлись його рідні руїни. Це були мертві переддвір"я Києва — стерті з лиця землі Бровари, Дарниця, Слобідка, Вигурівщина, випалений Труханів острів. Понівечені устої зруйнованих вибухами дніпровських мостів підносились надо повіддю потворними голими кістяками. І скрізь, куди неграмотный кинь оком, бачив Орлюк страшні сліди руїни й нещадного палійства. Тільки трупами вже неграмотный тхнуло, їх вже прибрала земля. Життя перемагало. Вже зеленіли тополі, верби. Починалась весна.

 Пройшовши помощью Київ, Поділ, поминувши Вишгород дорогою війни, весняного вечора лычка Іван Орлюк прийшов у своє починок й спинився біля рідної хати.

 Хати далеко не було. Була самочки піч з високим комином серед руїн біля груші. Спочатку йому здалось, що він помилився, що це малограмотный його хата, тобто невыгодный його піч. Він почав роздивлятися, щоб объединение суміжних будівлях переконатися у власній помилці. Але пустка була навколо, і безвыездно було незнайоме. Лиш де-не-де стовбичили такі ж самі печища, й тільки попід горою тулилося кілька хат, та й в таком случае безверхих.

 Дома він чи ні?

 Дома.

 Орлюк пізнав це до груші.

 Хто невыгодный впізнає своєї старої груші, цього дерева пізнання добра свого дитинства?

 Так, удома Орлюк.

 Ось його хата, біла, з теплою солом"яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита пользу кого всіх, минуя стуку на двері, не принимая во внимание «можна?» і безо «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його неграмотный людські руки, а хозяйка природа, немовби зросло воно, як плід серед зелені й квітів.

 Не було во ній челяді. Не було ні вітальні, ні спалень, -де довго висипляються, отнюдь не було місця с целью лінощів. Не було получи білих її стінах ні фамільних портретів, ні шкірою оббитих крісел, ні скринь у кутку, ні панцерів предків, потому что рубались старики во давнину з непокритими грудьми. Були хлібороби батько й мати, що поголовно вік творили хліб і падь с целью людей.

 Де вони? Куди поділися з цієї прекрасної хати? Де поховані? Які прокльони шепотіли предварительно смертю? Чому приблизительно бедственно й где-то скудно щастя? І миг что-то около летить, і історія таково швидко старіється, ніби притон щезла вже давним-давно? Тільки смуток залишився сверху печі, не давать проходу розлука й ще щось.

 Орлюк плакав. У цю хвилину він любив свою хату надо усе на світі, дужче ради всі палаци й храми, що є получи и распишись землі. Скільки він марив нею во багнюці, на ямах, у воді й вогні. Скільки думав ради неї, як боявся никак не побачити її, проносячись в области чужих руїнах. Скільки розставань, невтішних розлук, марних, никак не здійснених чекань пішло з цієї хати з вогнем і димом?

 Коли вона ще була жива й кущики пшениці проростали нате її зеленій старій стрісі, і повсеместно було безліч насінин, і була вона привітна, як мати, однак споконвіків кидали її, і хто кидав — рідко повертався. Носило його вітрами до світах, або й лично він бігав, як праздник собака, вслед випадковим чужим возом, і тільки зрідка згадував її, як щасливе дитинство, як свою юність занапащену й свою мову призабуту, й звичаї, і вірування, й красу неба й землі.

 — Я безвыгодный славословлю тебе, моя стара хата, — здавалось, примовляв Орлюк, підхоплений нестримним рекой найважчих почуттів. — Коли нема на живих ні батька вже, ні матері, ні лагідних сестер моїх, і нікого, й тебе самої вже нема, що мені пишатись, що втішатись твоєю неіснуючою старою дірявою стріхою. Я навіть невыгодный пригадаю чи й справді була трохи далі клуня з чорногузом, чи так наснилось мені. Ніхто безвыгодный дорікне мені, що ваш покорный слуга вихваляв тебе чи вал плачу после тобою тяжко, чи вславляю тебе своєю зброєю й ранами. Я прощаюся з тобою. Я казав ще под великою війною, коль було мені весело, і ваш покорный слуга багато хотів: щезни з моєї землі! Хай тебе никак не буде! Обернись в хороми, вкрийся залізом, підрости, підведись надо садами, роздайся вшир і вгору. Хай гасають соответственно твоїх просторих кімнатах веселі діти, буза спочивають і розкошують у достатках і щасті дозвілля твої люди. Хай це будеш малограмотный ти, аби лишень щез смуток і клопіт з твоїх кутків і холодних твоїх сіней...

 Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Мені жаль. В тобі этак хороше несло старовиною й спокоєм, холодною м"ятою й висхлою гвоздикою. І з доброї твоєї печі пашіло борщем і свіжим хлібом, печеними й сушеними яблуками, насінням, зіллям, корінням. А во сінях твоїх тянуло маком, гниличками й хомутом. Нема тебе, й ніде мені прихилити свою голову. Крізь твої малі віконця таково лагідно зазирало сонце з соняшниками, й різними квітами, і всіляким пахучим зіллям. А возьми покуті надо білою скатертиною стола й темний білобородий Всевышний у срібній ризі, і Шевченко, і Ворошилов, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Побідоносець в білому коні, і ще якісь добрі сыны Земли й боги дивилися з стіни в піч і в поріг, і получи всякого доброго чоловіка, що скидав шапку, станувши получи и распишись дверях, дивились лагідно й мирно, ніби припинивши трудне й завзяте своє змагання, й проживали во мирному товаристві й злагоді, розмовляючи, если нікого далеко не було во хаті, з домовиком, що жив следовать комином у каглі, і з принишклим, старим-старезним українським чортом, і снились усі артелью бабусі вночі, поки малограмотный хрестилась крізь отключка бабуся, бурмочучи з переляку «Ом"яця й сина».

 Довго стояв Орлюк у тяжкому заціпенінні. Дорогою війни неподалік пропливали получи и распишись захід величезні, неначе кораблі во морі, багатотонні машини з народом. У весняному небі рокотіли літаки. Смеркало.

 Заглибившись у тисячі спогадів, у споглядання картин незчисленних пожеж, що во них його хатка була лише іскоркою во степу, Орлюк невыгодный помітив, як неподалік від нього, висадившись з проїжджої вантажної машини, зупинився молодий фузилер у сірій шинелі, великих чоботях і шапці-вушанці.

 Орлюкові було отнюдь не прежде солдата. Доля батьків, стертих, здавалося, з лиця землі, заступила від нього поголовно світ. Між тим, ефрейтор поволі підійшов вплоть до груші й, раптом обійнявши її, где-то якось сумно пригорнувся поперед неї. Здавалось, він плакав, поринувши во свою самотність, нічого далеко не помічаючи довкола.

 Помітили вони единственный одного малограмотный відразу й, навіть побачивши, безграмотный зразу кинулись назустріч, таким неподібним було по сию пору в ту века минулу дійсність.

 — Невже це ти?

 — Іване?

 — Уляно?! Уля!

 Вони й безграмотный вони! Ті ж самі й неграмотный ті! Майже зовсім безграмотный схожі. Ні, схожі! Але чому постоянно итак інакшим? Чому полный світ такий несхожий?.. Де воно? Де воно?

 — Чи ж це ти?

 — Іване!

 Від цього обоє вони заплакали, а шелковица ще двов поранених пройшло, обнявшись, на пом"ятих землистихшинелях, — теж, певно, зійшовши з машини, прямували дорогою життя і смерті. І в такой мере ці забинтовані солдати пройшли десь давно своїх попелищ і эдак співали «Забіліли сніги», що малограмотный те що живі, а й мертві безграмотный витримали б, такою великою була влада пісні там, дескать вона повсякчас народжується.

 Он і заболіло тіло, козацькеє біле, ще й голівонька.,.

 Сотні розпитувань, сотні дотиків. Запитання стикались одне з одним в близькій відстані, впритул, громадились, розсипались, збочували, і безвыездно здавалось отнюдь не тим, неграмотный головнішим. Але любов розумна й прозорлива. То посміхаючись, в таком случае придивляючись одне вплоть до одного з глибокою увагою, вони майже відразу відчули, що вони перемогли, що ніяке ні зло, ні помилка, ні нещастя малограмотный следственно між ними, й відкрилась їм радість життя.

 — Скільки единожды мені здавалось, що автор этих строк виносила з бою тебе. Сотні в один из дней здавалось мені, що це ти, що ваш покорнейший слуга тебе несу, тебе, Іваночку! — казала Уляна, обмацуючи титьки й пакши Орлюкові й никак не спускаючи з нього очей, як зачарована. На якусь мить на її очах спалахували ще на промінні радості старі страхи, круглым счетом багато знала вона оборона кончина і каліцтво.

 — Як но ти живий зостався?

 — Не знаю. А ти?

 — Не знаю.

 — Де ти була?

 Вона була затем само, мол й він. Вона дісталася туди майже чудом. І коли, збиваючись і хвилюючись, вона відкрила йому лише соту частину перейдених шляхів, назв місцевостей, подій, відходів, маршів, і перемог, і знайомих імен, Орлюк зрозумів, що та легендарна христова невеста Уляна, оборона яку згадували поранені у багатьох похідних госпіталях в всьому щонайважчому шляху війни, яку з захопленням і вдячністю описували никак не однова Орлюкові, яка почасту була поряд нього на сусідніх частинах, що це й була вона.

 Оселились Орлюк і Уляна во Орлюкової тітки Антоніни. Від неї й довідались ради загибель своїх батьків, і матерів, і багатьох сусідів.

 Іншим часом, после інших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю страшну втрату свого роду, але війна — теж життя. Посіявши довкола таку безліч смертей, життя владно продиктувало їм свої закони. Іван і Уляна вирішили стати подружжям.

 На превелику радість Орлюкові, на селі стояв ще руководящий орган його підрозділу, а на сусідньому — центр армії. Вони з"явились перед генерала Глазунова вже як місцеві жителі просити, щоб він їх звінчав.

 — Що?! Цього ще тільки й бракувало командуючому! — обурився вартовий офіцер, если Орлюк виклав йому своє прохання. — Там опрацьовується проект наступу, а йому тута загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прізвище?

 Орлюк відрапортував.

 — А-а!.. Орлюк? — раптом з"явився возьми дверях командуючий і привітно посміхнувся сержантові. — Ну як, живий-здоровий?

 — На батьківщині, товаришу командуючий. — Орлюк доповів генералові для свою наречену, ради вечное упокоение рідних і для мету, з якою прийшли.

 — Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб усе життя згадувати нам цей день, як свято.

 — Розумію, розумію, вал тільки далеко не знаю, як це робиться. Не доводилось, — сказав генерал. — А що ви, приміром, хотіли б?

 — Я никак не знаю, товаришу генерал, але що-небудь далеко не таке, як було перед війни.

 — Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, — додала Уляна.

 — Цілком вірно, щоб трохи врочисто, відповідно до самого умов місцевості, — сказав Орлюк.

 — Добре, постараюсь. Тільки давай мені подумати трохи, — сказав серйозно папаха Глазунов і, глянувши суворо мимо генералів і полковників, що стояли близько нього, наказав ад"ютантові приготувати цивільну чорну пару. А если ад"ютант ледве-ледве, самими тільки очима посміхнувся, — він тут-таки суворо вичитав йому й чуточку безграмотный вперше вслед за всю війну розсердився.

 Уляна стояла самоё на скромній хатині тітки Антоніни й скидала з себя звичайний свій солдатський одяг — скинула шапку-вушанку, сіру шинель, гім-настьорку, спідницю, поскидала важкі грубі чоботи, накануне яких еле-еле була звикла. Потім, помившись холодною водою, вона почала вбиратись под дзеркалом во искони забуте, здавалось, дівоче вбрання.

 Тут невеличке дзеркальце відразу почало показувати Уляні такі зворушливі зміни й перетворення, що вона целых розхвилювалась, ледве стримуючи сльози.

 «Чи й справді це я? Невже я? Як хороше! Як а це добре, що ваш покорнейший слуга така! Яке щастя, що малограмотный гнию на ямі, невыгодный нидію во рабстві. Що моя особа жива й отака от! Ой!» — дивувалась Уляна, торкаючи легенько свої брови, обличчя, груди.

 Вона побачила, що во неї гарна ніжна шия й плечі, що на її великих темних очах спалахують іскорки не-розтраченої ніжності й юного натхнення, що весь вона легка й струнка.

 Вона дивувалася своїй вроді.

 Перед дзеркалом у напівзруйнованій недогорілій хаті з важкої сірої солдатської шинелі воїна Великої Вітчизняної війни виникла, як таїнство, дівчина-наречена.

 Материне шлюбне вбрання — біла сорочка, вишита великими червоними квітами, вишнева шовкова спідниця, теж у квітку, і веселе намисто з коралів, і розмаїті стрічки, — постоянно приближенно хороше разило домом і давниною безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула держи хвилинку оборона однако бери світі. Потім, вже зовсім вдягнена, вона глянула зненацька держи свою сіреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна поперед шинелі, пригорнулась, притисла накануне серця.

 Рипнули двері, увійшла Антоніна.

 — Місто якесь забрали, та безграмотный дочула.

 — Яке?

 — В базарі була.

 — Яке місто? Хто казав?

 — Та розсаду ж попродала.

 — Місто яке? Що забрали?

 — Атож. Та купила оце чорнобривців та маку.

 — Коломию? Чернівці?

 — Та барвінку трохи, та мальви.

 — Та чи ви глухі, тітонько? Оглухли?

 — Авжеж. Хай, думаю, цвіте собі. Так от люблю, если на горідчику квітки. Пам"ятаю, казала моя мати:

 «Цей світ, як маків цвіт. Зранку цвіте, перед вечора опаде!» Отак і все... Антоніна порозкладала нате вікні насіння й почала поратись біля печі, великої, затишної, никак не перестаючи оповідати Уляні:

 — Ото як стала Німеччина, ведь вони що? В партизани, та выкладывай вже їх стріляти, оті твої Орлюченки. А вони тоді зайшли та півсела й спалили. Та дівчат по себя погнали, а нас в области самий лощина захопили та кристально всіх і постріляли на яру.

 — От звірі!

 — Еге ж. А пишущий эти строки ж їх човном возила битись.

 — Фашистів?

 — Та ні. Партизанів отих! Везу якось їх, а вони, ідоли, як почали стріляти, ті вже фашисти, щоб їм добра никак не було. То ваш покорный слуга тоді кричу вже предварительно партизанів:

 «Не хитайте човна, потонете. Стріляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!» Так і никак не судилося їм цього разу дістатися берега. Прострочили кулеметами всіх впредь до одного. Сама от пишущий эти строки й зосталася на живих. Та зразу й далеко не бачу, що вони мертві, і кажу це їм, нещасним: «Тихо, синочки, далеко не хитайте човна...» — Антоніна схлипнула й підійшла предварительно Уляни.

 Так і постали партизани накануне очима на Уляни, як розповіла Антоніна. Одні лежали, звернувши предварительно неба бліді свої обличчя, й зорі погасли во їх мертвих очах. Інші похилили голови вслед за ельс і бачили зірки на покромка света внизу під собою, і здавалося їм во останню смертну мить, що пливуть вони во надзоряну сяючу далину.

 — Ой безвыгодный хитайте човника, синочки, никак не хитайте!.. Антоніна гребла, вибиваючись з сили, а води на човні прибувало. Потонули партизани в очах, як лежали, а її схопили поліцаї-хижаки й поставили предварительно есесівськими офіцерами в допит, мокру, биту.

 — Не питайте мене. Нічого неграмотный казатиму, такі ви мені гидкі й бридкі. Убивайте. Все одно дітей моїх повбивали, щоб вы пахнуло од дорогу, щоб вам сира вселенная никак не прийняла...

 Тоді гестапівець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули на яму, повну трупів. Потім во неї вистрілили й яму закидали землею. А вночі почала ворушитись земля, — Антоніна вилізла з могили, як праведна ретивое нате старій картині страшного суду. І вилізли ще поранені Деня Сорока й Романя Клунний, які опритомніли вже во могилі. — Отак-то, голубонько, щоб ти знала, — сказала Антоніна Уляні согласно довгій паузі. — Відтоді й оглухла я. Таж дурні дурнями, що с годами невыгодный кажи, нічогісінько по-нашому далеко не тямлять, ну, як та деревина чи скотина, одне знають горілку дудлять та по-своєму — гала, гала. А гнали ж у Німеччину корів, свиней, коней, всякого добра. А людей вибрали — тисячі тисяч. Дівчат, хлопчаків, таж что-то около було жалісно! Ой господи!.. Ну ж і забалакались. Піду место копати. Давай шинелю винесу. — Антоніна взялась вслед ответвление шинелі.

 — Не дам!

 — Та навіщо вона тобі? Ти глянь-но получи и распишись себе, — бо-женьку мій, молода та гарна, як квіточка, їй-бо, правда. Давай.

 — Ця шинелишка найдорожча мені надо усе во світі, — сказала Уляна, безвыгодный випускаючи з рук шинелі. — Я її, тітонько, на скриню замкну, щоб діти мої й онуки дивились...

 — Та негарне ж воно, що вони в дальнейшем побачать? Хіба що дірки.

 — О, багато побачать!

 — А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж мені хвастощі, та брудна, — хто после держи неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!

 — Тому й кажу.

 — А!.. Забувати треба, щоб малограмотный труїло душі. Геройство! Не геройство, а напасть, печаль наше. Викинь з голови та думай оборона гарне та хороше. Онде вже їдуть!.. А, рятуйте мою душу...

 Справді, кілька машин під"їхало вплоть до хати. На порозі став Орлюк з бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весільному вбранні, Орлюк спинився на захваті й навіть ступив крок назад.

 — Уляно?! Товариші, ви гляньте! Ні, ви подивіть-ся-но. Картина відродження!

 — Поїхали!

 — Вже? Дайте ж поблагословити сиріт, — захвилювалась Антоніна. — Ні батька во них, ні матінки. Самі-одні, як билиноньки...

 — Ні, далеко не самі, тітонько, — заговорили бійці-танкісти. — Такого товариства хоч кому побажати!

 Тут танкісти й дівчата оточили молодих. Які саме трепотня казала їм Антоніна, подробно малограмотный чути було. Вона схлипнула раптом і заплакала. Але преддверие тим, як благословити молодих, вона одібрала-таки на нареченої шинелька із словами:

 — Давай, кажу тобі, отнюдь не срамота мене!

 Машини стали біля під"їзду сільськогосподарського інституту, єдиної великої будівлі, якої фашисти, геть пограбувавши, далеко не встигли висадити на повітря.

 В навстіж відчинених дверях молодих зустрів генерал-лейтенант Григорій Григорович Глазунов. Він був у цивільному, що робило його схожим получи и распишись вченого. Тільки колодочка бойових орденів, що блищали держи грудях, і особливий владний погляд видавали полководця.

 Нащо він круглым счетом зробив, ніхто ніколи далеко не питав. Але всі, хто був подле несподіваній появі генерала во цивільному, — військові, невійськові, молоді й старі, — всі зразу збагнули особливу значущість хвилини й ставлення генерала накануне війни й миру, по життя, й усіх перейняло особливе тепле почуття предварительно нього — вдячності й любові.

 Взявши Івана й Уляну из-за руки, гендиректор Глазунов повів їх прежде залу. В пограбованому залі невыгодный було ні картин, ні статуй, ні коштовних старовинних люстр. Але та жива картина, що несподівано відкрилась молодим, вразила їх своєю величчю.

 Триста товаришів стояли после этого у залі пліч-о-пліч, триста танкістів, артилеристів, десантників, офіцерів і політпрацівників, а більше — простого сержантського й рядового люду зустріли Івана й Уляну.

 В світлі електричних похідних ламп і свічок маркоташки їх сяяли орденами. Окремо стояли дівчата-воїни й звичайні дівчата й підлітки, з квітами, на звичайному одязі. А одна група, чоловік з тридцять, була, як один, у білих пов"язках. Це поранені з госпіталю прийшли привітати перемогу життя.

 Пусть фанатизм благородная Вскипает, наравне волна.

 Идет нашествие народная, Священная война!

 Всі співали, вполне зал. Могутня пісня Вітчизняної війни гримнула, як тільки з"явились молоді, з такою силою, що Іван і Уляна получи мить зупинились.

 Не співала тільки невелика група літніх жінок. Це були матері забраних у фашистську неволю дочок і розкиданих в известной степени за всіх фронтах синів, що від них ні вістоньки, ні чутки стержень сделано третє літечко. Тривожні сни висушили душі матерів, і битви віри й розпачу праздник у день, ніч у ніч отнюдь не загасали на їх скорботних очах.

 Вони дивились получи торжество, жально всміхаючись, і тихомолком плакали від співрадості й примислення вплоть до щастя молодих і себе, й любих дітей своїх, і від споглядання краси і врочистості, яку где-то полюбляє племя во неповторні години.

 Орлюк і Уляна зупинились под невеликим столом. На столі, для гаптованому золотом червоному прапорі, лежав огромный вінок з колосся, а во вінку — книга, Конституція СРСР. Хор замовк.

 — Прошу повторювати ради мною, — тихонько сказав папаха молодим і, повернувшись по столу, возьми якусь мить застиг.

 — Перед лицем закону, — пролунав у тиші генералів голос, — Союзу Радянських Соціалістичних Республік ми, Іван Демидович Орлюк і Уляна Василівна Рясна, виявляємо свою волю получи спільне життя.

 — Волю нате спільне життя... — повторили молоді.

 — Як подружжя...

 — Подружжя, — сказали Іван і Уляна. — Засновники родини й продовжувачі роду свого, — казав папаха Глазунов, — получи виконання закону життя...

 — Закону життя, — повторили молоді, відчуваючи велич своєї ролі для землі.

 — ...в ім"я блага нашої держави, безсмертя народу й особистого добробуту.

 — ...безсмертя народу й особистого добробуту, — сказали Іван та Уляна, думкою звертаючись перед всього світу й своєї совісті.

 Їм подали книгу, й вони розписалися. Потім, если розписалися свідки, чин Глазунов оглянув усіх присутніх і сказав урочисто й проникливе:

 — Ім"ям закону Союзу Радянських Соціалістичних Республік стверджую взаємний вияв волі громадян Івана Демидовича Орлюка й Уляни Василівни Рясної бери спільне подружнє життя чоловіка й жінки, батька й матері дітей своїх, засновників родини й продовжувачів роду во ім"я блага держави, особистого добробуту й безсмертя народу.

 Потім він сказав подати їм бокали инструмент й звелів поцілуватись. Молоді поцілувалися й випили вино.

 — Я малограмотный знав ваших батьків, Іване й Уляно.

 — Вони були мученики! Вони були герої! — озвалися свідки життя їх — колгоспники.

 — Вони були радянські люди, — сказав генерал, — і я, що народився держи Волзі, схиляюсь на пороге їх красою, потому что тільки красиві человек могли виховати таких дітей держи Дніпрі.

 Потім, обернувшись по молодих, він сказав:

 — У громадный часочек подали ви растопырки одне одному, Іване й Уляно. Ми перемагаємо наймогутнішу темну силу — фашизм. Весь світ з подивом пальцем указывать нате нас. Хто ми? Де воно во нас, оте найголовніше, нездоланне? Чим перемогли? Хоробрістю? Щедротою? Генієм? Трудом?

 Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лічити наші рани, сяяти вдячністю чи заклякати з ненависті. Пишатимуться нами, боятимуться нас, лякатимуть нами одинокий одного, збиватимуть капітал в недосконалості нашій і применшуватимуть нашу перемогу й кров.

 Творіть дітей, молоді. Були ви щедрі возьми бойовий труд, будьте щедрі й возьми любов, для крики народжень.

 Творіть дітей, народжуйте сміливо й багато. Повніть нашу землю.

 Але пам"ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дітей своїх, і зростають вони вовками получи и распишись землі. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати никак не вовка, а друга, далеко не хижака, а брата. Хто, як безвыгодный ми, спізнали це, справджуючи свій історичний похід і бачачи получай кожному кроці, як жорстоко скривдила війна радянську матір. Скільки синів і дочок занапастили вороги, скільки нездійсненних зачать висушило матірне серце!

 Схлипували нишком матері, згадавши загиблих своїх дочок, а молоді дівчата-воїни барином розплющили очі. Набігли сльози нате Улянині очі.

 Генерал помітив це й звернувся вплоть до дівчат-воїнів, що стояли праворуч:

 — Не во солдатських чоботях і отнюдь не во сірих шинелях з"являлись ви, дівчата, у мріях наших юнаків.

 — Правда, — почулися глухі голоси солдатів та офіцерів.

 — Щонайкращі вбрання й запашні квіти ввижалися юним очам, але пай судила Інакше. Вона надягнула держи ваші дівочі плечі шорсткий одяг воїнів. Не музику дарувала вам, а гуркіт гармат, і малограмотный квіти, а полум"я пожеж, і трупний сморід замість пахощів цвіту! — сказав чин з глибоким почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге во своєму житті, — чи в таком случае чесну молодість свою, чи героїчну успение свого сина лейтенанта Віталія, що згорів у танку під Сталінградом, — потому что таким ще ніхто безвыгодный бачив генерала. Здавалось, всі затамували подих і бери якусь мить ніби відірвались від землі.

 — Любімо ж нашу російську шинель, — посміхнувся генерал, — найчеснішу з усіх одягів світу. І ніколи безграмотный забуваймо, як проносили ми під нею объединение шляхах світової війни свої братні серця впредь до перемоги, перед миру, вплоть до щастя народів.

 На цьому й скінчилося вінчання.

 Коли молоді йшли прежде машин, пролунав громовий потешные огни з дев"яти танків, що спричинився до самого веселого переляку й радого сміху. Тітка Антоніна посіяла молодих зерном і, хрестячись, шепотіла принагідні стародавні добрі слова. Старі народні звичаї перекликались із звучанням бурхливого часу й самі оновлювались, набуваючи вже іншого, новітнього змісту й надаючи новому м"якість і водночас міць підвалинам часу.

 Весільний похід рушив додому. Чемні дівчатка почали співати старовинних весільних пісень.

 Водії озирались нате своїх пасажирів і радо посміхались. А почувши, що пісня стосувалась саме їх, вони почали піддавати такого газу, що ніхто й незчувся, як віліси вскочили вже во село.

 Аж болт і рідне попелище. Тут же, получи ходу, складають нове продовження старої весільної пісні:

 Повернулись додому,

 Повернулись додому,

 Після довгого грому,

 Як фашистів побили,

 Весь Світ звесіліли

 Стріляли з гармати,

 — Ніде й ночувати!

 Ці стихи дівчата співали вже біля хати, сідаючи после стіл. Столи стояли навряд ли біля розбитої хати прямо во саду, одним своїм кінцем врізавшись целых у городок і чуточку невыгодный сягаючи дніпрової кручі.І тутовник возьми древній, підмитій вплавь горі, пішли спогади, розповіді. За всесильним законом життя й моці народного духу говорилося й співалося оборона веселе й радісне, і для найдужче, що этак щедрой рукой виявлялось на радянській людині на ці полум"яні літа.

 Приїхав партизанський чин Рябошапка, запитав, хто туточки если Антоніна Троян. Коли генералові показали получи и распишись тітку Антоніну, він підійшов впредь до неї й під грім оплесків поцілував їй руку.

 — Ой пусти! Не лякай... чого тобі? — сказала Антоніна.

 Тоді сифилис виголосив довгу промову, з якої всі присутні гості никак не тільки зрозуміли, хто така була Антоніна, але й відчули накануне неї глибоку повагу. І як но далеко не зродитись повазі, коль вона, літня вже, немічна жінка, десятки разів переправляла сквозь Дніпро рідних партизанів, рятувала від переслідувань військовополонених, що опинились во оточенні, яку катували на гестапо, внаслідок чого він, папаха Рябошапка, й приїхав сюди, щоб особисто вручити їм медалька следовать бойові заслуги.

 — Медаль? Не хочу, — запротестувала Антоніна. — Хто нате мене подивиться, — скажуть: «Стара бабища з медаллю!» — та ще держи сміх візьмуть.

 — Бути цього никак не може! — сказав звание і вже хотів був грізно насупитись.

 — От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут но всі такі заздрі та язикатії Ти мені, голубе, если вже твоя ласка, що аз многогрешный тебе попрошу. Не сердитимешся?

 — Кажіть! — сказав звание Рябошапка.

 — Купи мені золоті сережки, — сказала Антоніна, показуючи пальцем вухо. — От бачите, вже й сміються! — докірливо похитала вона головою, бачивши, що дехто справді засміявся. — Були на мене сережки, золоті, материнські, так хіба ж безграмотный видерли з вух кляті гітлери! Та ще й побили. А ваш покорный слуга тепер не принимая во внимание сережок геть оглухла, нічого невыгодный чую, гуде во голові, та й годі!

 Генерал почухав потилицю й замислився. Він був проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони бедно що йому помагали. Він скидався получай перевдягнутого колгоспника середнього віку. хоч висококалорійний харч і споживання деяких напоїв трохи зіпсували йому колгоспну талію. — Як ви? — вапитав він якось          невпевнено старого колгоспника Максима Трояна, чоловіка Антоніни.

 — Подумати треба, — розсудливо відказав Максим. — Взагалі, звичайно, вона завжди во мене була бідова жінка, ну, та на міркуваннях, приближенно би мовити, медалі, раздолье ваша, звичайно, а автор б невыгодный давав. Чому? А тому що, по-перше, во синів а будуть ордени, коль повернуться, а хтось та мусить повернутись, та чотири внучата во армії, а в дальнейшем а безвыгодный внуки, а прямо, ваш покорнейший слуга отнюдь не знаю, если вже досі далеко не загинули, ведь в дальнейшем вже всі маркоташки на медалях, вогонь, а никак не хлопці! Так що панихида зважати, сказати б вам, возьми вік, щоб невыгодный було мороки: плакетка — це діло молоде. Одне слово, щоб безграмотный сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та тим і обійдеться.

 — Ні!категорично заперечив папаха Рябошапка. — Не згоден. Сережки це інша мова. Це неграмотный політична справа.

 — Правильної — озвались единодушно бойові гості.

 — Сережки, матінко, ми тобі розшукаємо на Берліні, — сказав сибіряк артилерист Дубровін. — Уже як-небудь та добудемо. Повірте моєму руському слову!

 Грім оплесків покрив фразы лейтенанта Дубровіна.

 — А поки що, матушка, одержуй за заслугах без участия опору і безграмотный сердь генерала.

 Шд новий вибух оплесків чин Рябошапка вручив героїні медаль. Антоніна заплакала, але безграмотный витримала, щоб здесь но далеко не сказати, зиркнувши получи чоловіка:

 — Чого очі витріщив? Завидьки беруть?

 — Ну, если вже тепер, — подумавши уголос Макс Троян і, докірливо подивившись получи и распишись генерала, невдоволено махнув рукою.

 Всі засміялись.

 — Дарма ображаєтесь і смієтесь дарма, — сказав повчально літній вже й напідпитку колгоспник Бодя Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої старі георгіївські хрести.

 — На до этого времени надо мати своє спостереження. Баба з медаллю — війна быть благополучному завершенні. Примічайте спостереження.

 — Цікавий прогноз! — зауважив единственный танкіст.

 — А, отнюдь не вірите на прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистів геть нужа понападала? Щоб ви знали, теж провіщення — печаль. Е-е!.. Я примічаю, та оповістку даю народу, кажу, — Гітлеру могила. Та хіба невыгодный сміялись тоді з мене, а десь вслед тиждень листівки почали скидати ваші вже, чи, сказати б, наші.

 — Товариші, чи далеко не забрати нам мохо хазяїна на ставка розвідки й воєнних передбачень, — сказав капітан Нетудихата й сам по себе засміявся, трохи голосніше й трохи раніше, мабуть, ніж годилось.

 — Смійтесь, а прикмета велике діло, — сказав Шамрило, ніби й малограмотный чувши його жарту. — От, скажімо, помічаю я, — заглядывать давно мене прежде хати капітан. Шапки никак не скидає, никак не здоровкається, хапец додолу, — три прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, в таком случае моя персона скажу: вождь полку поганий, — Шамрило подививсь для капітана Нетудихату з таким виглядом, ніби те, що він казав, ніякою мірою капітана безвыгодный стосувалось.

 — Неправда! Наш военачальник полку Герой Радянського Союзу! — сказав капітан Нетудихата й дуже почервонів.

 — Так автор этих строк ж безграмотный относительно вашого кажу, — сказав Шамрило, — а если й для вашого, в таком случае він но Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, для ворога. А держи друга, держи своїх, беспричинно би мовити, людей потрібне безграмотный тільки геройство, а ще й привітність його капітанів, приємність й інші прикмети. Ну, та апофеоз богові й следовать те, що є. Будьмо здорові! — Тут двічі хрестоносець старий всадник Богданка Шамрило підняв чарку й приближенно якось несподівано, наче нате очах одмінився, сказав зворушливо з батьківською глибокою стриманою ніжністю, немовби здоровлячи рідних своїх дітей: — Щоб но здійснилось ваше бажання!

 — Спасибі! — сказали всі.

 — Вип"ємо вслед ваші найкращі прикмети, — из-за мужество вашу, й вслед труд, і из-за нездоланність нашої радянської землі.

 — Спасибі!

 — Хай наделить благодатью вашу колея все Європа, і буча втрескаться вам людство! Щоб ваші гармати були страшні, а голоси ваші завжди людяні.

 Коли всі випили, зразу підвівся Орлюк.

 — Дякуємо из-за хороші наші прикмети, — і вип"ємо, товариші, ради найблагороднішу прикмету дядя Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та прикмета, що вслед за нашу Батьківщину четверо синів рядових комуністів полягло, кажуть, ще во перших боях — Петро, Семен, Володимир і Павло Шамрилові. За цю головну прикмету далеко не соромно зняти шапки во дядькових сінях всім капітанам, всім генералам!

 Всі встали й потяглися з чарками до самого старого осиротілого батька.

 — Спасибі, — сказав він, посміхнувшись раптом, і поклав для серце руку. Голос його тремтів. — Сьогодні далеко не поминання на нас, а весілля. Тож будемо насчет життя й ради радість думати, — звідки вона притащиться людині? А приходить! Неодмінної -Є ще во мене одна собі прикмета, — мусить а хтось та вернутись...

 — Товаришу чин армії, с вашего позволения привітати батька, — дзвінко вигукнув раптом молодий офіцер, з"явившись, як у казці, з фронтової дороги.

 Шамрило глянув — Володимир!

 — Здрастуйте, тату!

 Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, одиночный из-за всіх братів, міцно-міцно. Потім відхилився від нього, немовби хотів знову побачити предварительно собой й, далеко не соромлячись сліз, що зволожили очі, знову обійняв його, радісно зітхнувши:

 — Ах, батьку! Боже ж ти мій!

 Потім він узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми руками, дивлячись во очі минуя слів... Потім він зычно поцілував батьківську руку, як маленький, хоч і було на нього шість бойових орденів. Так прийшла радість.

 Звеличений жертвами й любов"ю стояв предварительно сином батько. В лівій його руці тремтіла невипита чарка, й прозорі краплини падали сверху землю, виблискуючи бери сонці. І тому, що после ним тої миті незримо стояли інші батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився держи якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустріч і чи поодаль попереду вона? Чи принесе воїн радість додому? Чи тільки самочки известность осяє рід його холодним небуденним світлом, а самостоятельно він спопеліє на сталевому своєму палаючому танку де-небудь під Бреславом, Будапештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антоніна, мабуть відчувши весь це, руками сплеснула.

 — Та годі вже тобі... Чого б моя персона здесь плакав! — сказав її чоловік Макс Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись прежде такої слабості. — Медаль і сльози — постоянно во одну купу!

 — Так жалісно, каїне ти нечуственний! — сказала Антоніна, що любила-таки поплакати і подле прощанні, й возле стрічанні. — А хто ж нас тепер жалітиме?

 — А чого нас жаліти? — сказав Максим. — Тепер невыгодный жаліти, а боятись нас будуть.

 На другому кінці столу, куди, залишивши молодих, підсів гендиректор Глазунов, розмови точились относительно інші речі, але куди, власне, йшла мова звивистою стежкою, він довгенько невыгодный міг добвати.

 Розмовляли дуже шепотом й стримано троє колгоспників, що були вже напідпитку і, як завжди буває во таких випадках, заважали сам до себе одному говорити.

 — Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти мені кажеш?

 — А що автор кажу? — сказав колгоспний бригадио Ромася Клунний. — Сказав моя персона хіба що?

 — Та ніби — ні.

 — Дурня знайшов. Треба ж думати, що поперед чого, коль й як. А неграмотный беспричинно через — сказав та сказав!

 — Та относительно це ж і мова мовиться!

 — А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!

 — Іменно.

 «Хитра дядьківня», — по зрелом размышлении Глазунов і присунувся ближче перед дядьків.

 — Я що кажу? — звернувся Клунний перед генерала. — Я кажу, що розор справді-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гітлера, але отнюдь не знаю вже, як воно после этого вийшло по части сукупності різних причин і обставин, тільки з одного боку це, з другого ж навпаки, автор кажу, всех благ ти неладне, що може бути... Власне, автор этих строк неграмотный кажу, що може іменно бути, автор этих строк цього отнюдь не кажу, та тільки автор где-то собі міркую, та навіть, если вже чисту правду казати, в таком случае й нема во мене такої думки, а буцім ото питаю, що, може, й отак можна думати, чи ні, товаришу генерал? Вам ранее воно видніше, чи як ви... Хомо!

 — Та ми, що ми. Ми, як усі, — сказав Хома і запитливо подивився сверху генерала. — Це дуже делікатна справа!

 — А ти, Сильвестре?

 — Та й ваш покорнейший слуга круглым счетом само.

 — І моя персона кажу, що так, — сказав Клунний. — Хіба автор що кажу?

 — А певно! Ти що казав?

 — А що мы казав?

 — Ти сказав...

 — Та нічого такого аз многогрешный никак не казав. — Клунний повернувся предварительно генерала. —Товаришу генерал, що моя особа сказав? Я сказав, — як люди, что-то около і я! Та що после этого говорити! Я своє діло знаю.

 — Е, Романе!.. — сказав Хома, маючи, певно, в думці впіймати його бери якомусь слові.

 — А ти безвыгодный екай мені накануне генералом! Сьогодні з ними гуляю, а будущее вони мене во атаку посилатимуть, эдак ти їм оборона мене будеш тогда екати! Тобі скільки? П"ятдесят п"ятий?

 — П"ятдесят шість.

 — Ну, центр бачиш. А ваш покорный слуга призваний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти для мене екаєш, а аз многогрешный будущее действие зроблю! От візьму й зроблю!

 — Роби, — сказав Хома, — тільки ж отнюдь не венчание эдак неполітично розмовляти. Ромуля образився.

 — Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете?

 — Не розумію, оборона що мова, — сказав генерал, остаточно зацікавлений цією дипломатичною розмовою.

 — А мова оборона те, — Ромаша рішуче махнув рукою, — що автор хочу запитати вас, як рідного, вибачайте, брата, таково болт спира затуляють.

 — Хто?

 — Ніхто далеко не затуляє. А тільки ми його знаємо: вслед хвилину такого може наговорити, що ради п"ять років потім безвыгодный відкрутишся.

 — Дурниця!

 — Про мене, нехай, пусть если дурниця, питайся, тільки нас далеко не вплутуй, — сказав Хома. — Ми сверху цю мову невыгодный пристаємо.

 — А во чім річ? — спитав генерал.

 — А на тому, що страшні речі скоїлись. Генерал помітив, що Романя був добре напідпитку й що його гонять якась нісенітна думка.

 — Вже ж такого розору, вогню та нівечення від сотворіння світу малограмотный бачено. Вірно пишущий эти строки кажу?

 — Ну, припустімо, — сказав генерал.

 — Так через спало мені возьми думку...

 — Та помовч, Романе, годі.

 — Мені безвыгодный шкода! — випалив Роман, вдаривши себя кулаком у тити й пильно вдивляючись на лице генералові.

 — Чого саме?

 — Анічогісінько! Нехай горить! І пусть его воно прахом ляже! Бо постоянно ж іде получи краще, ото пригадаєте моє слово!

 — Романе, чи ти здурів, чи п"яний?

 — Не п"яний я.

 — Ну, годі! Кинь-но вже. — Ковалеві Сильвестру було дуже ніяково й прикро. — Вибачайте, товаришу генерал.

 — Не перебивай. Дай перевірити душу получи и распишись розумній людині. Я тверезий. Я такий тверезий, товаришу командуючий, — казав Ромуля генералові, що мене вже нічим никак не напоїш... Нема жалю! Був, і нема. Отак от. Зрозуміло? І через пишущий эти строки думаю — чому? Що моя персона из-за людина?

 — Совісті во тебе нема, — з докором сказав Хома.

 — Ні, є. А на вам нема інтелігентності ніякої! — розсердився Роман. — Образливо мені, так! Приходять двоє гітлерівців, единодержавно по-нашому навіть говорить, мабуть, чи неграмотный з колоністів. У вас, каже, безвыездно погане, а самі ж завидющі, жаднючі, целых трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабіжнику, злодюго! Геть, кажу, злидні! Напідпитку трохи був.

 — Ну й що?

 — Розстріляли, сучі сини. Ось, бачите, дірка. Сюдою увійшла, а сюдою базисная точка вийшла. А це друга. Мало невыгодный пропав... А оте все, — Романя махнув на напрямі вигорілої вулиці, — целое тлін, мотлох... Хіба це... отнюдь не довіку ж під стріхою та стріхою. Хіба це житло?

 — Романе!

 — Та коль вже ніякої тобі влаштованості нема, а во війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху, так й краще, виходить, має тепер прискоритись, единица з нас геть! Як ви гадаєте, мушу автор этих строк жалкувати вслед цим усім? — Романка ударив себя кулаком у титечки і вп"явся очима во генерала.

 Всі принишкли.

 — Якого року? — спитав генерал, посміхаючись.

 — П"ятдесят! — відповів Роман.

 — Однолітки. Питання цікаве. Хай молоді скажуть. Бо ж вони на основному воюють. Орлюк !

 — Єсть. Орлюк встав.

 — Народ цікавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому вертали. Чого жаль, чого безвыгодный жаль, які думки? Які бажання?

 — Бажаю перемоги! — сказав Орлюк.

 — Ні, ти особисто скажи! — перебив Роман.

 — Кажи особисто!

 — Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є поранення...

 — Це далеко не відповідь, це факти, во мене теж вони є!

 — Кажіть цілком особисто...

 — Особисто мы безвыгодный з Америки прибув, а з фронту, — сказав Орлюк, звертаючись вплоть до Романа. — І цілком невыгодный розумію, мол воно починається, це ваше питання. Коли моя персона скажу, що бажаю розкішну хату нате місці оцих руїн, чи дітей у цьому саду, чи багатий врожай пшениці, саду, чи гарної одежі зажадаю, чи картини, — хіба це цілком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?

 — Кажіть, кажіть.

 — Ніколи на боях, або если лежав поранений, чи побачив розвалену хату, -де бери печі замерзли батько мій і мати й сестер моїх занапащено, ніколи безграмотный хотілось мені нашої перемоги так, як сьогодні, коль стояв з Уляною до законом. Коли ви говорили относительно продовження роду на ім"я блага держави, автор этих строк раптом ніби побачив получи мить усіх загиблих товаришів, усіх! І автор збагнув сьогодні життя. — Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну далечінь Задніпров"я. — Так! Мені дуже жаль! Жаль мені вбитих, замордованих, досада берет кожної вдови, сироти, какая досада кожну хатину, кожну потолочену ниву, кожне зруйноване місто. Ненависть і презирство ношу пишущий эти строки во своєму серці впредь до фашизму, бажаю добра народам, тому цілком особисто битись хочу, тому що бажаю перемоги й більше поки нічого неграмотный бажаю!

 Генерал подивився для Романа. Бригадир колгоспу стояв накануне Орлюком схвильований накануне глибини душі. Він відчув безплодність, пустопорожність свого домислу. Не можна відокремлювати пожежі, руїни, страждання людей і величезне напруження їх сил у вогні й бурі, никак не можна відокремлювати це постоянно від бажань і завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього від самотності, що на ній задихалась його пристрасна натурщик більше двох років. Він дивився возьми Орлюченка і безвыгодный впізнавав його. Риси суворої мужності наклала Вітчизняна війна получай його молоде добре обличчя. Це був зрілий офіцер-солдат, звершитель перемоги. Ромаха уперше ради п"ятдесят років життя давно кінця зрозумів, що во перемозі сьогодні заховане життя, всё його вирішальний зміст і життя. Стиснувши кулаки й щелепи, він целых затремтів від припливу волі. Він зажадав подвигу, захотів побрататися з перемогою.

 — Ми молоді, — казав далі Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, — але оскільки загинули батьки й матері наші, й нема на нас нікого, крім товариства, і ми з Уляною починаємо рід спочатку, казатиму, як старий, від батька й матері й усіх предків і нащадків наших: ніколи ні под ким безвыгодный відступить мій рід з цього дніпрового берега, з цих колгоспних полів! Ніколи!

 Саме тоді генералові Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить папаха підвівся. В глибокій тиші підвелись всі командири й бійці. Це був інший ранее генерал, і інші бійці й командири.

 Був вечір. Танки йшли нате захід з важким гуркотом та виском. Під хатами, що целых стугоніли від того гуркоту, прощалися танкісти з дівчатами. Гула й двигтіла земля. З заходу нескінченним как из токосъемник изобилия ішли зустрічні машини з безліччю слідів війни держи своїх забризканих кузовах. На машинах громадились покалічені машини, потрощені, посічені кулями літаки, забинтовані солдати.

 Біженці котили возьми двоколках ничтожный свій скарб. Визволені з концтаборів, змучені, виснажені народ тривожно подивлялись навколо, наче отнюдь не вірили ще во свій порятунок.

 — Герої війни, інваліди поверталися зі Сходу на свої відвойовані села, здивовані й схвильовані.

 Зустрічі. Сльози. Розпитування. Обнімалася радість з горем держи дорозі війни, во немазаній хаті: син повернувся во старій потертій шинелі получи нових милицях.

 — Інвалід я,батьку!

 Батько. Бачу. Обміркувати богослужение цю справу.

 Син. Яку!

 Батько. Справді-бо, синку, інвалід ти. Тепер вже ти отнюдь не без затей людина, а людина безнога.

 Син. Точно.

 Батько. А безногість це дуже делікатна й непроста штука.

 Мати. Каліка нещасний!..

 Син. Ви мені, батьку, лекцій безвыгодный читайте.

 Батько. Я малограмотный читаю. Сам бачу, що одної шлепанцы нема. Болить?

 Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!

 Мати. Ой горенько!

 Батько. Не плач, наплачешся.

 Мати. Камінь!

 Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і однако получи світі. Одні від геройства, інші соответственно случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.

 Син. Не зліть мене, батьку, ваш покорнейший слуга во атаку йшов! Зрозуміли?

 Батько. Тепер однаково, — во атаку, никак не на атаку. Війна кінчається.

 Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав соответственно тлилиці).

 Батько. Хай если дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям бери тебе малограмотный було незручно дивитись.

 Син. Тобто як це так?

 Батько. А так, що неграмотный обтяжуй людей. Людям і без участия твоєї дуги важко, синку.

 Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!

 Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, неграмотный пияч, никак не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення поперед брехні — разок плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів вследствие десять, як воно вже со временем було неграмотный було. І если тобі й шана, й повага... А певно, горе, що тутовник казати.

 Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!

 Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна чуточку малограмотный загибла, — обряд ж пенаты проливати!

 До малої підсліпуватої хатини кромка села під"їздить бери вілісі папаха і неудовлетворительно полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,

 Дід. Це ти, Опанасе?

 Генерал. Я, діду.

 Дід. А це?

 Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже далеко не впізнали?

 Генерал. Яка мала хата. Дивно!

 Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!

 Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?

 Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже самопроизвольно ваш покорнейший слуга помер? І вже глава моя баять з вами. Чи як но мені думати, не осуди господи?

 Генерал. Живісінькі, діду!

 Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.

 Дід. Так-так. Важко, кажете.

 Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.

 Дід. Де?

 Полковник. Над всенькою землею. Були по-над Халхин-Голом.

    Дід. Чого?

 Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.

 Дід. Планети никак не знаю. Чув, а бачити безвыгодный доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам вслед за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А ото німець двічі приходив сделано не принимая во внимание комети.

 Полковник. Уже він, діду, помимо комети й кроме хвоста.

 Дід. Он як. Ну, розказуйте ж, який праздник світ, що ви його облетіли!

 Полковник. Світ? Це питання!

 Полковник. Справді!

 Генерал. Світ, діду, малий.

 Дід. Малий, кажете?

 Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.

 Дід. Ай-ай-ай! Шкода мені вас, що в такой мере от світ ваш всохся та поменшав. Колись-то світ славный був. Вирушимо було з Полтави получи Кременчук, искони вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було на степ, а чечетка широкий-широ-о-окий-широкий! А после этого шляхів получи Миколаїв, Молдавію... Великий світ та веселий... Так, кажете, поменшав? Ну, що ж, така вже ваша доля.

 Генерал. А скажіть нам, діду... Що мати наша казала до смертю?

 Дід. Мати? Та щось казала, тільки забув. Генерал витяг з запічку пучечок сухих чорнобривців, понюхав і ледве отнюдь не заплакав.

 А нате другому кутку села під горою, звідки круглым счетом далече следовательно Задніпров"я, мати з дочкою зустрічаються на хатині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причаїлась по части кутках печаль. А мати змарніла й дуже постарі-лась.

 Марія. Мамо!

 Ганна. Донечко! Маріє!

 Марія. Матінко...

 Ганна. Жива? Чи мы сплю, Марієчко?!

 Марія. Я, мамо, я...

 Ганна. Повернулась... Людоньки!

 Марія. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся Павло?

 Ганна. Вдома.

 Марія. Павло! Вдома? Де ж він? Павле!

 Ганна. Стоїть получи и распишись майдані.

 Марія. На майдані?

 Ганна. На тебе чекає. Невже невыгодный стрілась?

 Марія. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж він? Не поранений?

 Ганна. Цілий.

 Марія. На війні був?

 Ганна. Бився довго.

 Марія. Ким був?

 Ганна. Капітаном.

 Марія. Капітаном? Що ти, мамо?

 Ганна. Чи героєм, — вже отнюдь не пригадаю. Казали щось.

 Марія. Побіжу!

 Ганна. Тихо йди.

 Марія. Не лякайтеся! Мамо?!

 Ганна. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.

 Марія. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б"ється! Ой рятуйте! Страшно мені, мамо!

 Не чуючи землі під собою, нічого безграмотный помічаючи навколо, сліпа й глуха пішла, побігла сверху сільський майдан, спотикаючись і сурово й тривожно зітхаючи вночі :

 — Ой піду моя особа далеко не берегом-лугом. Ой піду ваш покорнейший слуга отнюдь не берегом-лугом, та чи безвыгодный зустрінусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений друже... Ні, никак не так... Що це я? Ні!.. Ой піду я, молода, неграмотный берегом-лугом... Ні... Іду я, молода, берегом-лугом. Ні, безвыгодный берегом-лугом, — низом-долиною... Ой іду я, молода, низом-долиною, та чи неграмотный зустрінусь з мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж це я! Це ж пісня. Це пісня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слів, як у мене, ні на одній пісні нема. Всього безвыгодный можна сказати, моя персона знаю, але моя особа зберу всі сили, всі смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!.. Де ж він? Чому пишущий эти строки невыгодный бачу його? Павле, обізвись! Це вернула з неволі твоя безталанна Марія-полонянка, армия твоя. Принесла тобі свій зазор і муку, дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалій, коль ти герой. Де ти, Павле? Чого мені эдак темно? Що це мені? Де я? Павле!!!

 Не обізвався Павло, хоч і був близько. Пам"ятник з бронзи належав уж невыгодный їй, а цілому світу.

 Вона поклала біля його підніжжя дитину, а самочки припала вплоть до бронзових грудей і застигла, як бронза, доповнила пам"ятник.

 — Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластівко моя? Пожалій мене. Де ти бродиш, гуляєш з іншими, чорна моя сестро? Прилинь, усміхнися давно мене... Не хочу аз многогрешный жити!.. Павле, Павле!.. Як мені жити?..

 — Втішся, жінко. Доки є молодість, виконуй свій закон. Хай плаче объединение мені материна старість.

 — В чому мій закон, чим утішусь?

 — Працею, любов"ю, дітьми.

 — Де аз многогрешный найду?

 — В добрій течії добрих часів.

 — А если нема їх со временем на мене? Безліч нас...

 — Тоді звелич себя на стражданні.

 — Ні, неграмотный можу. Не хочу.. Не зумію. Немічна й мала моя особа с целью страждання. Я неграмотный вмію думати относительно велике. Я народилась для того звичайного життя. Поможи, порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?

 — Працею.

 — Ще чим?

 — Інших шляхів неграмотный знаю. Нема їх, мабуть.

 — Ти правду кажеш, громадный мій герою?

 — Я безвыгодный грандиозный і невыгодный герой, хоч товариші мене й запевняли. Але моя особа трудився чтобы Батьківщини у огромный часочек з великими людьми і частку їх великості прийняв нате себе, і с мы бронзовий стою нате сторожі нащадків. Ти пам"ятаєш, — самостоятельно автор этих строк скудно думав для велике, і говорив автор негарно, й жартував от случая к случаю нерозумно.

 — Ти завжди з усього сміявся.

 — Я діяв, і мені повсякчас було ніколи. Було мені ніколи хоть предварительно самого кінця. Мало любив тебе, хоч і народжений був с целью любові та миру.

 — Прощаю...

 — Мало голубив...

 — Мало.

 — Часом забував зовсім. В походах жалість гнав. Суворий був пишущий эти строки й почасту навіть злий і грубий, щоб неграмотный розслаблювати себя серед прокльонів, криків относительно пощаду, труднощів та іншого. Клятвеним був мій час, і моя особа виконував свою клятву серед гуркоту й скреготу заліза, поки одного разу отнюдь не розлетівся кривавим шматтям.

 — Мученику!..

 — Ні. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати — моя особа ніби круглый зрісся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навіть радощі свого ремесла, і помер моя персона на хвилину захвату. Я йшов тоді на наступ, і неприятель тікав пизда мене. Так і перекажи своїм дітям — під кінець тікав мій супротивник передо мною, тікав.

 Довго дивились Орлюк і Уляна вслід танкам. І тільки если останні машини зникли во пітьмі из-за горбом, і перегуд моторів, і брязк заліза злилися вдалині во знайому музику похідних ночей, Орлюк поглянув для молоду дружину.

 — Ну, Улю, пішли.

 — Ходімо. Навіть отнюдь не віриться, — бесшумно зітхнула Уляна, відповідаючи получи и распишись щось своє.

 — Так, розумію.

 — Залишились удвох, і моя персона неначе, правду тобі скажу, і з тобою, й ні. Половина з тобою, щаслива, — половини нема. Пішла з ними й никак не може повернутись прежде тебе.

 — І мені так.

 — Мені что-то около сумно.

 — І мені.

 — Правда?

 — Еге. Я ж ради тебе зовсім подчас забувала.

 — І я.

 — Правда?

 — Ну, мол затем далеко не забути...

 Вони зрозуміли, що безграмотный вийшли ще з війни. Вони належали ще їй, як палаюча будівля належить вогню. Перед ними поставали на пітьмі кричущі заграви трьох полум"яних літ.

 Вони згадали, як гнів загиблих товаришів міцнив їх відвагу. Як, забуваючи одне оборона одного получи нескінченно важких дорогах війни, вони частку своєї любові переносили нате товаришів в соответствии с зброї. Як любили вони їх, мов частинку самих себе, свого гніву, й чим далі, тим дужче, і ця любов підносила їх смелость і привела додому. Смерть довго полювала вслед ними і никак не вполювала. Вони підійшли впредь до своєї хати.

 — Хто тут? — пролунав незнайомий баритон вартового.

 — Свої.

 — Тут зайнято.

 Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовиків спало вже бери долівці, получай ліжку, лавах, полу. Вотан поранений казах лежав навіть получай столі й неслышно стогнав.

 Вони пішли перед Антоніни. Там було те ж саме. Тоді Антоніна постелила їм шлюбну постіль у садку для старих санях. Вони були щасливі під відкритим зоряним небом.

 — Яке небо! Іване, глянь... Кінчилась наша війна.

 — Ні. О ні!

 — Яке величезне неймовірне життя! Яка війна!

 — Ага.

 — Ми ніде насчет це безграмотный читали.

 — Не читали, безграмотный думали. І ніхто отнюдь не думав.

 — Все наче сон.

 — І мені. Так, ніби ми ціле сторіччя прожили.

 — Атож. Ти помітив? Все-все из чего явствует іншим. Все змінилось.

 — Так. І я?

 — І ти.

 — А ти?

 — І я. Але ж ти огулом вже зі мною?

 — А ти?

 — Мені здається — так. А ти?

 — Я? Пам"ятаєш, ваш покорный слуга невыгодный присест казав тобі прежде війною относительно свою жадобу по життя?

 — Так.

 — Мені завжди хотілось ніби роздвоїтися, розмножитися, розірватися в сто шматків, і щоб кожна моя частина жила, й творила, й пізнавала різне гарне, і щоб весь це був я.

 — Пам"ятаю.

 — Тобі вже нічого далеко не шкода там?

 — Ні.

 — Ти любиш мене?

 — Я люблю тебе.

 — Я люблю тебе. Я люблю во тобі всегда — люблю землю, за якій ти беспричинно багато пройшла. Люблю бог й повітря, яким ти дихаєш.

 — Коханий мій.

 — Кохана моя. Я люблю тебе, як хліб і оксимель і як воду. Люблю цей сад, і цей берег, і Дніпро, на якому ти купалась, маленька рибка, й поперечка з нього, й сміялась для його піщаних берегах.

 — Я заплющу очі, — кажи.

 — Я багато... вбив.

 — Не треба.

 — Не буду. Я ж потому что й самопроизвольно сполна поранений...

 — Ні. Ні. Кажи, що ти думав.

 — Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо біля основ життя. Вся найголовніша праця у нас, що б хто безвыгодный казав. Вся краса, якої шукають художники, поети, всі пейзажі, всі сходи й заходи сонця, всі трави, квіти, плоди, насіння, всі жнива, всі пори року, — все, що дороге й любе живій людині, однако це наше. Роса вечірня і вранішня роса...

 — Роса! Іваночку, як автор этих строк люблю вранішню росуі

 — Багато людей неграмотный знають, що так — роса.

 — Бідні.

 — Їм безграмотный потрібна роса. В них інше щастя. Схід Сонця їм теж ні поперед чого.

 — Так. Вони ніколи далеко не бродили соответственно росі босоніж.

 — В них дуже тоненькі підошви.

 — Я б усіх примусила ходити объединение росі.

 — Це поки що неможливо.

 — Чому?

 — Дуже дорогой ценой це. Але эдак буде. Людина повернеться держи вранішню росу. Навколо неї цвістимуть сади. А на квітучому саду неможливо неграмотный те що вбити, а навіть лаятись.

 — Правда. Я пам"ятаю...

 — А одновременно неграмотный осадок людині, а дах потрібен.

 — Не крестины мені даху. Я хочу спати з тобою нетрудно неба й бачити зорі.

 Так почалось їх нове життя.

 Дорогою війни йшли вдалині силуети машин і гармат. До них долинала нічна музика таємних пересувань, чи в таком случае їм здавалось, поки вони отнюдь не поснули.

 На високій дніпровій кручі біліли руїни. На руїнах зацвітала перша молода вишня. А вслед вишнею на прозорій синяві ночі далече внизу мерехтіла, танучи у пітьмі, могутня дніпрова повідь.

 І с для Уляну найшов сон.

 — Хто тут?

 — Кияни, — сказав той, що підійшов. — Князь Света і воїни. Ми — сон.

 — Ні, ні... — прошепотіла Уляна. — Хіба може приснитися людина людині вследствие тисячу років?

 — На цьому місці, так, — сказав Святослав. — Це старий берег. Он после этого стояли мої човни.

 — Але ж які літа минули. Століття пройшли...

 — Вони зійшлись нині закраина твоєї постелі, ланки часів минулих і літа прийдешні.

 — Не розумію, далеко не збагну... Іване. Ти спиш? Іване...

 — Яка древня трава, — сказав слава і взяв жмут трави, — і приближенно само пахне. І ті ж зорі. І Дніпро вже тоді був старий, коль аз многогрешный линув думкою вслед за Дунай.

 — Але чому цієї ночі... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх дітей?.. Іваночку, це ти?

 — Що тобі?

 —Ти спав?

 — Ні.

 — Ні?..

 — Я думав относительно Дунай.

 — Ой коли? Скажи, если це було?

 — Га? Не знаю. Я сплю, моя особа сплю під цим небом.

 — А що ти сказав? Іваночку, що це було!

 — Що було?

 — Ти сказав насчет Дунай. Ти сказав, що всі сторіччя зійшлись, розірвані... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!

 — Це тобі приснилось.

 — Мені страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумів? Що це?

 — Це було почуття. Тільки це сон.

 — Та хіба ж може двом приснитись праздник самий сон? Пригорни мене, пригорни мене. Боже, як хороше... Які зорі! Які! Ми щасливі. Та хіба ж можна бути такими щасливими?!

 Він обняв її своїми міцними руками.

 Вона дивилась нате зоряне небо, і дорогоцінна таїна щасливого майбутнього засвітилась у її очах.

 Світало.

 Незабаром весь Правобережжя Дніпра прийшло на рух. Всі чотири українських фронти від поліських боліт впредь до самого Чорного моря знялись помахом єдиної обрезки й рушили бери захід.

 Але коль скресли раптово ріки і древній Заступник весняної грязюки пустив у діло свої ресурси, що ні кінному, ні пішому никак не из чего можно заключить ходу, куди никак не поткнись, загули моторизовані армії, забуксували, залаялись всіма мовами водії машин і стали.

 Тоді чотири українських фронти відокремились від своєї техніки з самою лише легкою зброєю й пішли наперекір стихіям і воєнним доктринам громити ворога й гнати його так, як неграмотный гнав ще ніхто ніколи.

 Багато напишеться книг для цю дивовижну весну, багато складуть пісень, наукових праць та спогадів.

 Ненависть воюючих була такою великою, незліченні маси обох сторін эдак пристрасно жадали загибелі одна одній, убитих було круглым счетом багато, що вечное упокоение порой ніби відмовлялась приймати загиблих, і тоді вони ніби проламували вутлий човен життя і, здавалось, силою поринали на небуття нескінченними Дантовими рядами. Інші ж виходили живими з самих глибин пекла й, оглядаючись з наївним подивом возьми смертну свою путь, вражали нечуваною силою й міцністю своїх натур.

 Ніколи, мабуть, історія отнюдь не стискалась у такий химерний клубок, ніколи серця мільйонів далеко не бились у такому наднапруженні, ніколи європейський Захід отнюдь не падав приближенно низько во особі найпідліших представників, але ніколи безвыгодный являла людина й стільки благородної сили й величі духу, скільки явила у світовій війні незмірна радянська душа.

 Визволялись міста. Визволялись тисячі сіл. Виходили партизани з лісів. Мільйони правобережних чоловіків і парубків влились у довгождану Червону Армію. Які зустрічі, які прощання после Дніпром та Бугом!

 — Здрастуйте!

 — Прощавайте!

 — Не забувайте!

 — Рятуйте!

 — Визволяйте!

 — Знайдіть!

 — Поверніть!

 — Пометіться!

 — Чекайте!

 Прощалися поспіхом, дескать як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись, неначе навздогін вслед за долею, і тільки нате останніх пагорках, из-за якими надовго чи й навіки зникали рідні хати, озирались і, тамуючи хвильову тугу неповторним помахом руки, прискорювали крок.

 Багатьом з них ніколи вже безвыгодный повернутись поперед рідної хати, далеко не побачити ні роду свого, ні неба, ні гарної землі. Пронесуть вони славу Вітчизни своєї до багатьох містах і поляжуть навіки, хто під Львовом, хто під Сандомиром чи Варшавою, хто під Будапештом, а хто й під самим Берліном. Кого поховають товариші на братських могилах, кого птахи поклюють согласно чужих болотах, хто пошматований розлетиться на труп бери гігантських фугасах, наче й далеко не було його зовсім нате світі, і тільки гнівний його партия понесуть по-над землею східні вітри, та невтішна мати накануне кінця своїх днів питатиметься на подорожніх: «А чи неграмотный бачили, чи безграмотный чули?»

 Але ради це ніхто безграмотный думав. Не було вже коли. Ішли на атаки, форсували ріки серед битої криги.

 Зникали у весняних віхолах. Провалювались у воду. Червоніли каламутні води, підмивали береги. Фашистські загарбники, відступаючи, метались величезними зграями.

 Цепи брели до коліна во багнюці, во дощ, во снігопад.

 Вже віліси позастрягали во баюрах, і генерали спішились і брели непролазними шляхами. Генерал Глазунов получай одна нога тут розглядав географічну карту.

 Дощ, сніг, вітер.

 Витягали гармати з ковбань та багон. Сніг.

 Наводили мости по части шию у воді серед битої криги.

 Скресали річки.

 Стріляється гітлерівське офіцерство у великих і малих оточеннях.

 Дощ. Валки машин на невилазних калюжах.

 — Воздух!

 Генерали, офіцери, гауляйтери, продажні жінки вискакують з машин і падають живі й мертві во багнюку.

 — Вооздух!

 Друга хвиля «ілів». Третя. Четверта.

 — Гальт! Куди?

 — Я! Я туди...

 — Тікати? Старий український пес! — Брудний офіцер підповз вплоть до Грибовського.

 — Ви мій поучение одержали?

 — Ні, пане полковник, — зблід Грибовський, пізнавши з голосу Шредера й відчуваючи, що він попався.

 — Перевірю... Тільки на даровщину ви намагаєтесь вислизнути з ваших боліт.

 — Я...

 — Ви підете на тил интересах диверсій.

 — Я втратив всіх людей.

 — Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вам узяв! Майте получи и распишись увазі, виходу у вам нема. Про перехід поперед більшовиків, натурально, можете безграмотный думати. Однак вас с годами вірьовка. Але тута бережіться! Зрозуміли? Не забувайте, що автор вам еще крат розстріляв. Виходить, ви стріляний, тобто караний, тобто винуватий, зрозуміло? Чорт би вы забрав з усім вашим народом.

 — Пане полковник!

 — Всі ви нас ненавидите! Розкусив автор вашу Україну, прокляті. О, до свидания він проклят навіки, праздник момент і праздник день! — згадав обстановка Шредер старого вчителя Рясного, його пророчі плетение словес предварительно розстрілом.

 — Ляга-а-ай!!!

 Все бухнуло во грязюку,

 Командуючий фронтом папаха окружение Бреннер сидів у безнадійно загрузлому посеред дороги «опель-адміралі».

 Навколо нього в области коліна во рідкій багнюці стояла група штабних офіцерів.

 Офіцери ледве тримались получай ногах. Багато днів відступали вони під могутнім натиском Радянської Армії. Поглядаючи назад, бери схід, получай чорні полина й розмиті дороги, дескать залишилась весь їх техніка, вони неграмотный единовременно падали долілиць куди попало, рятуючись від авіації. Охоплені психозом оточення, вони кидались для всі боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.

 Це этак змінило їх зовнішність, що майже ніхто нікого вже далеко не впізнавав. Багато хто з них був п"яний або скидався получи п"яного.

 Генерал задний план Бреннер збожеволів. Це сталося з ним ще позавчора, але оборона це отнюдь не наважувались говорити, або ж прямо-таки всім було невыгодный накануне нього: целое плазувало перед прикордонної ріки, задихаючись від втоми.

 — Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!— сказав земля Бреннер з безтурботною посмішкою. Офіцери застигли зчудовані. Генеральські болтология ще безграмотный дійшли вплоть до їх свідомості. Але землиста жовтизна обличчя, сухий відсутній погляд і безтямна посмішка генералова вразили багатьох з них дужче, ніж загибель полків і захоплюючих ілюзій.

 — О готес віль! — глухо равно как в танке застогнав один, немолодий вже, брудний полковник і озирнувся получи и распишись захід.

 — Панове, прошу сідати, — посміхнувся поле Бреннер, зробивши около цьому такий вишуканий знак рукою, що слухняні штабісти навіть озирнулись сверху примарні крісла, але, побачивши під собой рідину земного покрову, утримались.

 — Ляга-а-ай! — пролунав хрипкий зойк. Офіцери впали, насмішивши тим дворянин Бреннера предварительно сліз. Посипались бомби. Але поблизу ніхто безграмотный був убитий, і ради хвилину офіцери повставали.

 — Сьогодні вночі, панове, спала мені одна щаслива думка, — сказав земля Бреннер. — Я почав помічати, що маршали Конєв і Ватутін напрочь ігнорують військову думку. Внаслідок цього цілі танкові армії захрясли на багнюці невикористані. Ми з дружиною відразу звернули нате це увагу... Я ж, панове, одружений, ви знаєте. Одружений з Гітлером. Сподіваюсь, вы відомо, що отечественный главарь — жінка, якщо никак не брати перед уваги вусів і східного життєвого простору. Айн, цвай, драй, фір! Айн, цвай, драй, фір!!!

 Офіцерам выходит моторошно. У полковника Тіца, що перебував у стані надзвичайного нервового напруження, з"явилось бажання застрелити генерала, але маузер був геть у болоті, растопырки во болоті, і рух эдак і лишився недовершеним, і Тіц, зціпивши зуби, раптом почав дрібно тремтіти на нападі м"язового пароксизму.

 — До речі, хто вигадав цей східний життєвий простір? — запитав раптом гендиректор среда Бреннер. — І чому він життєвий, а безграмотный смертний простір? Відповідайте! Генерал Гіммельшток!

 — Я безвыгодный папаха Гіммельшток!

 — А -де папаха Гіммельшток?

 — Його вбито.

 — А ваш покорный слуга що сказав?

 — Ви сказали — звание Гіммельшток!

 — Неправда. Я никак не міг цього сказати. Я хотів сказати щось інше. Вбитий полковник Гаус, ні?

 — Вбиті Гаус, Шмідт, окружение Редігер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн.

 — Дозвольте, а хіба отнюдь не ви фельдмаршал Манштейн?

 — Ні. Я капітан Шульц, — сказав брудний капітан, німіючи з страху.

 Генерал поле Бреннер встав і витягся пизда ним, як пизда маршалом, і Шульц від цього скудно невыгодный збожеволів.

 — Але ж ви були вбиті, пане фельдмаршал! Ні?

 — Ні! — пробелькотів Шульц.

 — Я бачив вам особисто пизда смертю, пане фельдмаршал!

 — Я невыгодный фельдмаршал, ви помилились!

 — Ви бігли з маршальським жезлом по части цьому життєвому простору, потім ви впали, і во мене круглым счетом заболіла голова, а-ай!

 — Я капітан Шульц!

 — Лягаа-а-й!

 Пройшла ще одна хвиля винищувачів.

 О діти Німеччини! О сироти і вдови великої країни! Генерал дон Бреннер стоїть сообразно коліна во багнюці.

 Водянисті очі його спрямовані назад, бери пройдений кривавий путь прежде самої Волги, вони позбавлені проблиску думки.

 Скільки загинуло умів, роботящих рук у розквіті сил!

 Які майстри, умільці, які таланти укрили трупом землю возьми тисячі верст! Сумна слава... В середині XX століття, если постоянно ранее є, щоб перетворити всю землю на рай, на сузір"я її народів, великих і малих, — що зробили з Європою ваші загиблі батьки, які були отруєні мертвою ідеєю фашизму?! О юні сини фатерлянду! Якщо минулі імперіалістичні війни нічому отнюдь не навчили ваших батьків, прозріть хоч ви быть світлі своїх палаючих будинків: нічого, крім горя й руїн, безвыгодный здобудете ні ви і ніхто вже во Європі з допомогою багнетів і унтер-офіцерів.

 Зустрічайте ж бурю, якщо посіяли вітер. Зазнайте тягаря війни і в своїй землі, і кривавого жаху війни, і всі її грізні чесноти. До вы ідуть зі зброєю розгнівані радянські люди, яким ніколи отнюдь не хотілося бути вашими ворогами.

 Фон Бреннер стояв у болоті під самим румунським кордоном. Нестямні очі його світились божевіллям. Праворуч і ліворуч з"явились грізні узы маршала Жукова.

 Офіцери підняли руки.

 Потяглися довгі валки полонених. Випавши з орбіти загального планового руху, брели поволі й минус мети, ніби никак не підлягаючи вже закону тяжіння, й здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошеність. І зустрічні потоки радянських солдатів дивились для них байдуже, минуя злоби й ненависті, як у порожнечу. Прямуючи держи захід, всі думали свої думи.

 В Павлівській школі почалось нове життя. Уляна прийшла во свою школу з чоловіком.

 Уляна. Знайомі? Вчитель Мандрика, Гордій Павлович.

 Мандрика. Пробачте, ми знайомі. Ви, здається, хм...

 Орлюк. Еге ж!

 Мандрика. Чи, може, автор этих строк помиляюсь?

 Орлюк. Ні. Орлюк.

 Мандрика. Ага! Ка-хи... Пробачте, ваш покорный слуга , здається, возьми вы дихнув?

 Орлюк. Що? Ні, що ви!

 Мандрика. Не дихнув? То пробачте. Мені здалось, що дихнув. Пробачте ласкаво.

 Орлюк. Прошу.

 Мандрика. Так далеко не дихнув?

 Орлюк. Ні, ні.

 Мандрика. Ну, пробачте, хм... Ні, ведь ви той, ви пробачте, хм... Як но це, хм... Уляно Василівно! Ой! Пішла. Куди це вона?

 Орлюк. Пішла на клас.

 Мандрика. Так, так.

 Орлюк. Як всё-таки змінилось.

 Мандрика. Ага. Так от, ви знаєте, автор дуже радий. Я зразу хотів сказати це Уляні Василівні й вам, що ваш покорнейший слуга дуже радий, що можу чесно дивитись вы во очі.

 Орлюк. Важко вы було?

 Мандрика. І невыгодный кажіть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я, здається, знову дихнув?

 Орлюк. Дурниці. Ну, що ви, справді!

 Мандрика. Спасибі вас вслед визволення з німецько-фашистського ярма. Тут таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василівна?

 Уляна стояла посеред класу. Перед нею во тиші сиділи діти. Половина класу пустувала.

 — Що ж це вам приблизительно мало, діти?

 — Нема більше.

 Уляна зайшла поперед другого класу, — те саме; на третій, четвертий, — та ж картина. В сьомому класі безвыгодный було нікого — клас стояв пусткою, потрощені парти, брудні голі стіни.

 — А!

 Тоді вона сіла ради припалий пилом стіл і схилила голову. Минуле постало до нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчат засіли лави. На стінах виникли портрети великих діячів людства. На столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очима. У дівчат чудові голоси.

 Пригадався нравоучение співу. Тихо виводили веснянку:

 Поставлю свічу

 Проти місяця, —

 Тихо йду, бесшумно йду,

 Та водыка объединение каменю,

 Та основа жизни согласно білому, Тихо йду.

 Потім клас почав мінятися получай очах: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, заморені дівчатка з фашистської неволі, герої фронту, повішені молоді партизани з зашморгами бери шиях, поранені, понівечені, живі з концтаборів, перевдягнені на чужий одяг.

 Тихо йду, на полутонах йду,

 Та основа жизни соответственно каменю,

 Та многословие за білому, Тихо йду.

 — Уляно Василівно! — пролунав у тиші тонкий дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.

 — Ви вбивали фашистів?

 Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще в один из дней обвела очима порожній клас і повернулася во учительську.

 Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вас после визволення з німецько-фашистського ярма.

 Уляна. Скажіть, це ви замазували на підручниках портрети?

 Мандрика. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку ваш покорнейший слуга гадав...

 Уляна. Що?

 Мандрика. Слово честі, нічого, как бог свят честю. Той, як його, це ж, повірите, автор этих строк маловато неграмотный втік вплоть до партизанів.

 Уляна. І що ж вас перешкодило?

 Мандрика. Ну, якось приближенно зразу никак не той, далеко не бігтимеш. Ви малограмотный знаєте фашистів. Це такі страхітливі вороги людства. Я плакав.

 Уляна. Я розумію сльози вдів, матерів, дітей.

 Мандрика.Я проклинав їхі

 Уляна. Справді?

 Мандрика. Я їх ненавидів!

 Уляна. Саботували? Чинили озброєний опір? Навчали стійкості учнів і батьків?

 Мандрика. Я? Так, безумовно.

 Уляна. Сіяли віру во нашу перемогу? Чекали возьми нас?

 Мандрика. Вас? Ви ще питаєте!.. О!

 Уляна. Не треба.

 Мандрика. О!.. Ага, ой...

 Уляна. Скажіть, що говорив мій батько под смертю? Як загинули Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учні?

 Мандрика. Які?

 Уляна. Де дівчатка, -де майбутні матері нашого народу?

 Мандрика. Не знаю. Там, у них.

 Уляна. Що ви сказали їм бери дорогу? Що заповіли?

 Мандрика. Це що — суд?

 Уляна. Ні. Вчителя запитує вчитель серед живих і мертвих мільйонів. Ви злякались?

 Мандрика. Ні... я...

 Уляна. Не бійтесь. Сьогодні тягаться целый світ, всі народи, все філософія, історія, політика. Судиться сучасне з минулим, людське й геройське з нікчемним і злочинним.

 Мандрика. Так... той... Дозвольте.

 Уляна. Хто ви? Для чого ви живете бери світі? Скажіть, що винесли ви з страшного змісту війни? Що ви робили тут?

 Мандрика. Але ви безвыгодный знаєте, що шелковица робилось. В світі діється щось таке...

 Уляна. Я питаю вы относительно мале: що робили ви?

 Мандрика. Я страждав. Тут таке діялось...

 Уляна. Те, що тута діялось, невыгодный сподіється ніколи. Це був часочек героїв і мучеників нашого народу. Шкода мені, що ви далеко не стали ні тим, ні другим. Все життя ви проходили навшпиньки, — сказала Уляна і пішла вплоть до дітей.

 — Уляно Василівно, ви вбивали фашистів? — знов запитала Настя Гулакова.

 — Ні, діти, ні, пишущий эти строки малограмотный вбивала. Я тільки рятувала наших солдатів від смерті.

 — А як ви рятували їх?

 — Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев"язувала їх рани, давала їм свою кров.

 — І багато ви крові віддали?

 — Багато.

 — Ще розкажіть.

 — Я посміхалася їм, говорила привітні слова.

 — А ви далеко не бачили страта батька? Ви никак не врятували його?

 — Ні, твого батька автор этих строк отнюдь не бачила.

 Уляна вирішила перемінити тему розмови.

 — Слухайте, діти, сьогодні безмерный день. Наші війська очистили Батьківщину й б"ють ворога получай його території. Сьогодні во нас отнюдь не если навчання. Ми поговоримо оборона те, що ми робитимемо, коль виростемо.

 — Тарасий теж убив двох фашистів, — сказала Настя.

 — Трьох.

 — Який Тарас?

 — Бовкун! — пожвавішали школярі, показуючи возьми міцного, як горіх, хлопчиська Тараса Бовкуна.

 — Тарасе, це правда?

 — А!.. Мадьяри були, — діловито сказав Тарас.

 — Вони вбили нашого батька, і його батька, й діда, й Гальку, а Ася повбивав їх, — сказала Настя. — Я тепер, коль виросту, буду Тарасова.

 — Ото далеко не бачив, — махнув рукою приводить в смятение і відвернувся.

 — А я, коль виросту, теж вбиватиму фашистів, — сказав зовсім ще малий школяр.

 — Так, — замислилась Уляна. — А ти чого хочеш? — запитала Уляна дівчинку.

 — Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалібниця.

 — А пишущий эти строки хочу хліба.

 — Так. Ти?

 — І ваш покорнейший слуга хліба.

 — Ти?

 — Я хочу автомат.

 — А мені плакати хочеться і їсти хочеться.

 — А ти?

 — А моя персона хочу, щоб батько мій і дід повернулися з війни а орденами. І хочу спати во хаті.

 — А ти, Гупало?

 — Я? Мені б тільки швидше вирости, — ваш покорнейший слуга їм тоді покажу, — сказав поганенько вдягнутий оголец і гидко вилаявся.

 — Не смій лаятись. Це соромно й гидко.

 — Він рака пив.

 — Він еще був п"яний. І курив сигарети.

 — Ти був п"яний?

 — Був гетрункен драй маль.

 — Більше безграмотный будеш?

 — Не буду... Мені б лише вирости.

 — Я знаю, щоб скоріше вирости, исповедь спати. Мені бабёнка казала, що пишущий эти строки росту вві сні. Це правда? — спитала цікава Настя.

 — Правда.

 — А Вася Ступак женитись буде.

 — Я самопроизвольно скажу.

 — Ти хочеш одружитись, Ступак?

 — Думаю, — шепотом сказав Василь Ступак і подивився получи вчительку. Було щось зворушливе на особливому виразі його отнюдь не по-дитячому вдумливих темно-сірих очей.

 — Скільки через живу сверху світі, ніколи невыгодный думав, а сразу думаю.

 — Але ж ти малий ще. Скільки тобі років?

 — Тринадцятий. Поліцаї батька вбили. А матір повісили потім. Так каменная баба з переляку померли, а дівчата — одна во Німеччині, а друга хтозна-де. А бери мені двоє малих. І телушка борзо отелиться, чал буде. І остров но венчание обробити. То с автор этих строк й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, ваш покорнейший слуга розумію, що пишущий эти строки ще малограмотный виріс, та далеко не пропадати ж дітям. Чи вже почекати хіба? Тепер а колгосп далеко не дасть мені пропасти з дітьми? Якви?

 — Ніколи. Колгосп нікому невыгодный дасть загинути, нікому! — сказала Уляна впевнено, ніби відповідаючи получай якесь більш загальне й глибоке питання. — Колгосп безграмотный дав загинути державі, Ступак, а вже тобі й поготів неграмотный дасть. Ми прийдемо прежде тебе додому сьогодні ж і совершенно влаштуємо.

 — То малограмотный женитись?

 — Не исповедь женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?

 — Ні, отнюдь не дуже.

 — Чому?

 — Так.

 — Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.

 — А батько мій безграмотный був ученим, а був велика людина, — сказав Тарас, подумавши.

 — Я знаю. Батько твій був велика людина. Він був організатор і один колгоспу, і він був партизаном і великим комуністом. А если б ще він був учений...

 — Німці! — скрикнув хтось з школярів, побачивши у вікно валку полонених. Діти перелякались — кинулись хто куди. Дівчатка почали плакати. Всі вони були травмовані війною. Тільки Тараска Бовкун невыгодный розгубився. Побачивши німців, він відразу зважив ситуацію і вмить зник. По дорозі предварительно землянки, викопаної неподалік спаленої хати, він угледів ще одну групу полонених, що входили во хуторок іншою дорогою.

 Це були мадьяри. Побачивши довгу валку німців, вони зразу почали хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.

 — Куди? Куди побіг?

 — Гаття назад! Назад! Куди?

 — Гей, забирай полонених! Не пусть его накануне німців! Німецькі фашисти вже виходили для сільський вигін.

 З другої вилучки з"явились мадьяри. Німці відчули

 загрозу. Галас серед мадьярів зростав.

 — Затримай колону! Зупини, кажу тобі, — кричав конвоїр угорської групи.

 — А ти малограмотный кричи, — відповів старший в области німецько-фашистському конвою.

 — Так моя особа из-за своїх никак не ручуся, зрозумів?! І справді, мадьяри отнюдь не витримали і кинулись возьми німців.

 — Ну, безграмотный казав ваш покорный слуга тобі?!

 — Стій, злодюги! Стрілятиму! — закричав староста по-над мадьярами й підняв автомат...

 — Ну, ти, обережніш!! Дивись своїх фашистів. Зрозумів?

 — А ти малограмотный лякай, — лякані!

 — Я безвыгодный лякаю.

 — І малограмотный лякай!

 — А в таком случае що?

 — А те, що від твоїх мадьярів теж хозяйка квитанція може зостатись. У мене есесівці, отнюдь не бачиш? — Конвоїр німецької групи загрозливо змахнув автоматом.

 — Та безвыгодный сердьтеся. Годі-бо вам. Чорт їх невыгодный візьме. Здрастуйте! — сказав старий колгоспник Дмитро Клунний.

 — І моя особа тої думки, товариші, — пусть его почубляться. Здрастуйте! — додав і глава колгоспу Деня Сорока. — Мадьяри колись більше на кінноті воювали. А разом їх Гітлер вже во піхоту перевів. Ото, певно, й ремство мають. Нехай хоч нате кулаках відведуть душу, отнюдь не чіпайте... Ох і рвуть, дивіться! Тю!..

 І справді, полонені являли картину, малограмотный варту путнього слова. Якби могли тільки бачити діти, перед якого падіння дійшли їхні батьки, отруєні отрутою расизму! Якби матері Західної Європи поглянули получи обезумілих своїх синів — брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю получай широких степах України! Вони душили единственный одного, кусали, штрикали складаними ножиками, провалювали сам объединение себе одному носи чим попало. Це був сейчас злісний автошарж війни. Мадьяри безоговорочно перемагали, жестикулюючи й гукаючи накануне своїх конвоїрів по-угорському, апелюючи, як їм здавалось, давно справедливої помсти вслед за свої нещастя.

 На старих колгоспників ця бійка, однак, малограмотный справила особливого враження. Людям хотілося жити, тобто творити, працювати.

 Хотілось забути для злочинне й безглузде следовать всесильним законом буття й невичерпної снаги свого характеру хліборобів, що тисячоліттями звикли сіяти, стверджувати життя на усьому, що може жити й рости.

 Жінки порались во городі, вив"язували з вузликів насіння й висаджували з пристрасним запалом на нагріту весняним сонцем землю. На бійку полонених ніхто навіть малограмотный глянув.

 — Еге, — говорила Антоніна впредь до своєї сусідки, сіючи мак. — Заходить прежде мене генерал. Генерал! П"є спецмолоко й питає: «Скажіть, тітонько, коль ця проклята війна кінчиться?» Тож тільки подумати, — самі генерали неграмотный знають! А моя особа ж, кажу, звідки знаю? Одне б"ються, та й б"ються, та лізуть сверху смерть, в хтозна-яке каліцтво.

 — Ой правда, — обізвалась сусідка, отнюдь не розхиляючись. — Та здорові, нівроку, поробились держи свіжомуповітрі! А харч який! Ти бачила, які харчі! Тепер котрого в таком случае й безграмотный заженеш додому.

 — Авжеж! Хіба що? Так от він, звание пирушка мій, молочко собі випив, та ще дальше щось, та й заснув, а колесо нього жекський половая принадлежность хоть дві з опалетами та телефонами: «Товаришу генерал, товаришу генерал!» Який, кажу, він вы товариш, безсоромниці! Він же, кажу, во батьки вас годен! Ач, понакручували куделиків! їй-бо, правда! А він спить, сердешний, опалетики блищать, неужели таково мені жалько його стало!.. Скільки він того люду сверху успение посилав! — Тут Антоніна немного безграмотный заплакала.

 — Еге ж. Чи дорогой ценой ради мак дали? — запитала сусідка.

 — Аякже! У нього ж десь-то жінка й діти страждають, а вони крутяться й крутяться, ото щоб мені вечора безграмотный діждати! «І если ця війна кінчиться, отнюдь не знаю, каже, тітонько...» Так еще во нього возьми серці погано. Господи!.. Куди тебе чорти несуть?! — скрикнула Антоніна, побачивши, як нераздельно дуже-таки побитий німецький офіцер, вислизнувши з мадьярських рук і перехопившись вследствие тин, біг накануне неї городом. Це був Грибовський, але Антоніна далеко не встигла роздивитись возьми нього.

 Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-німецьке побоїще.

 — Господи! Вже стріляють!

 — Хто в дальнейшем стріляє?

 — Припиніть вогонь!

 — Хто стріляє? Яка сторона?

 Кулеметний вогонь вщух і раптом почався знову. Полонені попадали, -де хто стояв. Конвоїри кинулись поперед розваленої печі, що стояла посеред городу, звідки й ішла стрільба.

 — Не підходь! — пролунав відчайдушний кваканье з підпіччя, після чого знов зацокотів кулемет.

 Бійці залягли. Двоє автоматників побігли на обхід противника.

 — Куди ви? Стійте! Він но вы постріляє, голуб"ята мої! — Стара Бовкуниха маловато неграмотный впала, поспішаючи назустріч бійцям.

 — Хто стріляє?

 — Звнняйте, голуб"яточка, мій це. Ну що ти з ним у світі робитимеш? Вже ж пишущий эти строки пара автомати забрала, бомби, патрони! І знову десь викопав, щоб йому добра малограмотный було!..

 — Мамо, тікайте, безвыгодный заважайте, мамо!..

 — Підожди-но, ваш покорный слуга тебе постріляю!.. Я тобі... Обережно, діти. За мене, ради мене ховайтесь, — і Бовкуниха, а после нею неудовлетворительно автоматники почали наближатися предварительно печі.

 Тарас зрозумів, що бій програно, і почав голосно плакати. Його войовнича маленька грудь відчувала, що настав момент розпрощатися з незвичайними чудовими іграшками, якими здарувала його доля. Чого тільки далеко не було на Тарасовому дзоті, — банан автомати, які він поцупив у фашистів, парабелум, десятків зо три мін, патрони прості й трасуючі, якими він стріляв щоночі во небо, хтозна-які пляшки, банки, диски, бляшанки, кипяток гарматний і мінометний, — все, що принесли окупанти, що отруїло його маленьку душу.

 — Не підходь, стріляю! — загорлав він получи матір погрозливим дитячим басом і гірко заплакав.

 — Кинь, кажу тобі! Голуб"яточка, малограмотный визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!

 Однак автоматники кинулись возьми Тараса во атаку, й після нетривалої рукопашної приводить в смятение здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматників следовать Руку.

 — Пусти!

 — Дивись ти, який гедзь!

 — Гедзь? Це тигр, а малограмотный гедзь! Він но мені хату розвалив! Оце от, бачите, його ж це робота! Ой лишенько мені! — сказала Бовкуниха, если обеззброєний тревожить стояв хуй начальником конвою.

 — Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?

 — Взимку. Прийшло четверо офіцерів, повечеряли, сіли на карти гуляти, напилися. Так він зброю на них позабирав, та бомбу з печі та під образи! Ще хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повітря їм моє безвыгодный наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!

 — А німці?..

 — Мадьяри були, — схлипнув Тарас.

 — Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?

 — Вона самоё завалилась.

 — От дитина, хрен от ним Заступник милує! — почувся глас Антоніпи, що й собі надійшла. — І на кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики! Визволіть наше село, — заберіть з собой цього убиясника! З нього такий громадный папаха вийде, що невыгодный те що Гітлер — самовластно нечистий проти нього невыгодный встоїть! Ось побачите! Всі засміялись.

 Пробігши повз Антоніну, Грибовський шмигонув вслед за ріг хліва, потім подався садом повз погорілі тягачі й шаснув з чорного поторапливайся по школи.

 Мандрика! Єдина несподівана нагода. Тонюсінька соломинка, после яку, можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони, двері його квартири. Яке щастя: во коридорі нікого!

 І тутовник получай порозі став Мандрика.

 — Гордію Івановичу!.. Павловичу...

 Пізнавши скоріш з голосу, ніж з вигляду, Грибов-ського, переляканий Мандрика швидко зачинив двері накануне самим носом бандита.

 — Відчиніть!

 — Пропав! Боже мій... — жахнувся Мандрика. — Е-е... Я вам далеко не знаю!

 — Гордію Степановичу, чтобы бога!

 — Я отнюдь не знаю вас!

 — Це я!

 — Е-е... Не знаю!

 — Грибовський!

 — Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокація! Слухайте, ваш покорнейший слуга зайнятий!

 — Відчиніть двері! Чуєш!? Двері відчини, уб"ю! — засичав Грибовський і, рвонувши що було сили, відчинив двері. Від сильного ривка Мандрика, що держався ради ручку, вилетів у коридор. Але безграмотный вдалось Грибов-ському вскочити на кімнату.

 — Громадянине, зупиніться, — почувся спокійний жіночий голос. Грибовський озирнувся — Уляна.

 Тоді, зібравши всю силу волі, вміння прикидатись, набуте из-за довгі роки блукань соответственно світах, він раптом випростався й, раптово заспокоївшись ніби, чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:

 — Даруйте ласкаво, мадемуазель, моя персона малограмотный розумію, що ви сказали. Я безвыгодный знаю вашої мови. Ви мене зрозуміли?

 Потім він додав кілька слів ламаною російською мовою:

 — Же сюї франсе... Я Франція... Де Голль, -де Голль. Бітте, немножка вада, пжалюста.

 Це було сказано з такою артистичною переконливістю, що безграмотный тільки Уляна, а навіть Мандрика піддався сумнівові, що хуй ним стоїть німецький агент, який щойно називав його бери ймення. Він подумав, що йому причулось. Грибовський помітив удачу і вмить повірив у рятівну брехню. Перед вчителями стояв немолодий вже галл у німецькій формі, «жертва фашизму» з розбитою фізіономією, геть запухлими очима, якого і отнюдь не впізнати! Він був дуже щасливий. Він хоч і грядущее готовий воювати проти німців у лавах Франції... Ах, ці німці, оті дикі мадьяри! Та він!..

 — Нечиста сила! Таж це він і е! Антоніна, увійшовши, відразу впізнала Грибовського.

 Суд по-над зрадниками Батьківщини й катами народу відбувався во будинку цієї ж школи. Уважно оглянули всю німецько-фашистську групу військовополонених.

 Серед них впізнані були Курбацький, ще единолично вор і навіть комісар обстановка Шредер, що навів жах бери зсю округу.

 Головував получи суді військюрист першого рангу Петро Самійлович Величко. Головним обвинувачем від народу призначили Івана Демидоаича Орлюка. На відмову Орлюка виступати на такій відповідальній ролі помощью молодість та обрученье життєвого досвіду башка райради Миня Сорока еаявив нате загальних зборах:

 — Товариші, на наше станица прийшла слава. Славу цю нам приніс відомий усьому Радянському Союзу Іван Орлюк. Тепер ми неграмотный прості люди. Тепер уже, если хтось десь спитає, а де, мовляв, оті Старі Павлівці, ведь кожен скаже: «А це там, дескать народився пирушка самий Орлюк, який прийняв жете війні дванадцять поранень!»

 — Шість, — виправив Орлюк.

 — Шість ради тебе, а к нас і пользу кого потомства ми згодні додати. Кому ж, питається, як невыгодный тобі, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, в таком случае ти безграмотный був молодим?

 Орлюк погодився, але дружині своїй він категорично заборонив бувати держи засіданнях суду. Коли вона зовсім уж зібралась було, схвильована тяжкими спогадами, він обійняв її й пригорнув поперед грудей.

 — Ти малограмотный підеш в суд.

 Уляна. Як це эдак отнюдь не піду? Чому?

 Орлюк. Я малограмотный хочу, щоб ти суматоха для суді. Не хочу, щоб ти обвинувачувала...

 Уляна. Іване, вони вбили...

 Орлюк. Наших батьків... Саме тому мы й хочу оберегти тебе.

 Уляна. Я прошу тебе.

 Орлюк. Ні, ваш покорный слуга прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити получи и распишись війні, вже надто багато чтобы жінки.

 Уляна. Ні.

 Орлюк. Я прошу тебе, розумієш? Я невыгодный хочу, щоб ти знову вдихала цей сморід жорстокостей і злочинів. Іди на школу, вчи дітей добра. Там твоє царство.

 Уляна. Я буду бери суді. Я хочу їх бачити.

 Орлюк. Нащо? Ти плакатимеш вслед за тем і здригатимешся від прокльонів.

 Уляна. Не буду.

 Орлюк. Будеш.

 Уляна. Я розтерзаю їх!

 Орлюк. От бачиш, ти вже плачеш. Ти отнюдь не підеш

 туди.

 Уляна. Прошу тебе, Іване! Я потерпіла людина.

 Я маю право!

 Орлюк. Я беспричинно само потерпілий. Але автор повинен мислити й діяти залежно від сили речей. Коли ваш покорнейший слуга відступав поперед Волги, мы ненавидів увесь світ і себе. Коли мене ранили, моя особа навалювався для тебе всією вагою, і ти тягла мене з полина бою, брудна, замазана моєю кров"ю. Чи сказав автор этих строк тобі хоч однова — никак не надривайся, безвыгодный виснажуй себе, бережи свою вроду? Ні. Ми тоді рятували державу.

 Уляна. А в одинокий присест годі?

 Орлюк. Я далеко не сказав — годі взагалі. Але там, мол вже можна, — годі. Ти призвичаїлась, Улю. Ти хозяйка себя вже хреновато бачиш. Тобі хочеться самій особисто нищити людську мерзоту, а вона неграмотный гідна твого погляду. Нащо тобі це? Я вб"ю їх і не принимая во внимание тебе.

 Уляна. Ти гадаєш замкнути мене на клітці?

 Орлюк. Так. Я хотів би замкнути тебе на золоту клітку, щоб ніяке с сердцем малограмотный сягало тебе.

 Уляна. Як тобі никак не соромно? Що таке ти кажеш?

 Орлюк. Тобі неграмотный подобається? Можеш скаржитись сверху мене. Хоч у ЦК партії.

 Уляна. І поскаржусь. Який егоїст.

 Орлюк. Будь ласка. Я скажу відверто, що минус тебе нема ні щастя мені, ні радості ані во чому во світі. Нема життя лишенный чего тебе.

 Уляна. Ну й виженуть з партії.

 Орлюк. Не виженуть. Бувай здорова. Я до сей времени розкажу тобі своїми словами.

 Зал був переповнений. Відчинили вікна й усі дворі, щоб чути було всім, навіть тим, що стояли для площі на пороге школою, що говоритиметься бери суді. Багато поприходило з сусідніх сіл, чимало було й різних городян, що позалишали далекі свої міста, аби лишень врятувати життя.

 Коли б грусть могло красити людину, если б сльозам притаманні були властивості безвыгодный отрути, а столітніх благородних вин, що звеселяють людині душу, коль б розмах смертей, руїни, фашистських провокацій, грабіжництва й обману яснів бери людських обличчях сяйвом усмішки, безграмотный було б у цілому світі народу осяйнішого следовать той, що посходився держи цей суд.

 Тут зійшлась немовби все Україна. Багато посиротілих матерів і багато вдів прийшло сюди. Були здесь каліки-інваліди. Були сироти, що бачили батьків і матерів своїх бери німецьких шибеницях. Були дівчата з фантастичними біографіями, що втекли з фашистської неволі, були викинуті з Німеччини следовать непридатністю понівечені дівчата. Були сумні люди, яких вигнали з міст злидні й страх, які втратили родину й притулок. Були биті, стріляні. Були невідомі розгублені люди, що возьми якусь фатальну мить повірили на реальність «нової ери» і тепер терзаються потай своєю слабодухістю, що пішли тоді для службу до самого ворогів, що тепер приховують це, кленучи фашистів і свою ганьбу, і однако получи и распишись світі. Але більшість було міцного старого люду, що такого зазнали й надивились возьми своєму віку, що якби засурмили знагла ангели держи страшний суд, ведь й безвыгодный зморгнув би ніхто, приближенно надокучила їм людська суєта.

 Всі дивились для Орлюка. Орлюк дивився бери народ. Потім перевів очі нате підсудних. Хвилювання перейняло його, як хуй боєм, можливо, навіть більш високе. Він відчув себя як приналежність народу, як виразник його волі. Звернені давно нього очі народу немов підносили його. Голова суду Величко посміхнувся поперед нього розуміючим батьківським поглядом і злегка кивнув. Орлюк почав суд.

 — Підсудний Грибовський!

 Грибовський мовчав. Він роздивлявся подряпину получи своїй брудній руці, невыгодный чуючи, здавалось, що йому наказують стати пизда судом.

 — Підсудний Грибовський!

 Грибовський безграмотный обзивався. І тільки если його поставили под Орлюком, він вкрай здивовано подивився для Величка й Орлюка.

 — Відповідайте!

 — їх вайс ніхт, вам заген зі? їх бін кайне Грибовський!.. Же сюї Леон Жерар...

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви пізнаєте цю людину?

 Шредер. Ні.

 Орлюк. Ви визнаєте, що це український націоналіст, уполномоченный німецької розвідки Грибовський?

 Шредер. Ні.

 Орлюк. Підсудний Курбацький!

 Курбацький. Не знаю. Не бачив ніколи...

 Орлюк. Свідок Мандрика!

 Мандрика. Я... той, як його...

 Орлюк. Ім"я, в области батькові?

 Мандрика. Гордій Павлович. Моє?

 Орлюк. Так. Рік народження?

 Мандрика. Але дозвольте... Тисяча дев"ятсот десятий.

  Орлюк. Професія?

 Мандрика. Вчитель... Хіба ж...

 Орлюк. Де були на дни окупації?

 Мандрика. Клянусь, ніде! Тут... Іване Демидовичу, хіба я...

 Орлюк. Не працювали сверху окупантів?

 Мандрика. Ні. Власне, як?

 Орлюк. Ви одиночный залишились получай школу?

 Мандрика. Так. Бо ж усіх...

 Орлюк. Що сказали вы товариші на пороге смертю?

 Мандрика. Не пам"ятаю. Тут таке діялось...

 Орлюк. Чи пізнаєте ви во підсудному, який ври-вався впредь до вы для квартиру, українсько-німецького націоналіста Грибовського, який одновременно з фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..

 Мандрика. Е-е...

 Орлюк. Пізнаєте?

 Мандрика. Так це, як його? Ну, начебто він — і невыгодный він. Дуже важко сказати зразу, отак-от, «так» чи «ні». Ви поспитайте, людям а видніше, ведь й мы придивлюся й скажу... Е-е... обряд ж придивитись.

 Сорока. Ото плете мережу!

 Орлюк. Свідок Вірський Павло Іванович.

 Вірський. Я.

 Орлюк. Років?

 Вірський. П"ятдесят.

 Орлюк. Професія?

 Вірський. Лікар.

 Орлюк. Народились?

 Вірський. В Дубно.

 Орлюк. Біженець?

 Вірський. Так.

 Орлюк. На фашистських загарбників працювали?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не втрачали надії для наше повернення?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Не вдавались у відчай?

 Вірський. Вдавався.

 Орлюк. В невіру?

 Вірський. Впадав... Ні... Впадав!

 Орлюк. Не зраджували народу?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Ненавиділи ворога, його злобу?..

 Вірський. Злобу, жорстокість, жадність...

 Орлюк. Втратили дім?

 Вірський. Так.

 Орлюк. Одяг?

 Вірський. Одяг... Книжки...

 Голоси з місць. Усе втратив.

 Орлюк. Сім"ю?

 Вірський. Сім"ю — батька, дружину, дітей.

 Орлюк. Ви втекли з концтабору?

 Вірський. Так.

 Орлюк. Ховались?

 Вірський. По лісах, в области ярах.

 Орлюк. Як ви потрапили сюди?

 Вірський. Забрів. Світ ради очі.

 Орлюк. У кого жили?

 Вірський. У вашого покійного батька...     Спершу. Потім... Ох, мерзотники!

 Орлюк. Ви на нашому селі заражали людей коростою?

 Вірський. Так. Коростою, лишаями, трахомою...

 Голоси з місць. Він рятував нас від неволі! Він дав мені коросту!

 Орлюк. Що ви думали, бачивши огульно цей жах, жорстокість, грабіж? Що ви думали?

 Вірський. Я никак не думав. Були часи, коль пишущий эти строки зовсім безграмотный думав.

 Орлюк. Тобто?

 Вірський. Цього було эдак багато, що моя особа більше почував, ніж думав.

 Орлюк. Чого — цього.

 Вірський. Страждання.

 Орлюк. Ці страждання, і втрати, й споглядання жахливого, — чи облагородили вони вашу душу, очистили?

 Вірський. Від чого?

 Орлюк. Відповідайте бери запитання.

 Вірський. Не розумію запитання. Коли загинув ваш батько й мати, і всі рідні вашої дружини...

 Орлюк. Я никак не питаю вы относительно загибель страта роду. Я обвинитель і прошу вы відповідати для запитання. Я повторюю: нещастя, що впали возьми вашу голову, зробили кращою, благороднішою вашу душу, як для це пишуть у книжках шпиндель уж кілька століть?

 Вірський. Ні.

 Орлюк. Вони принизили, приголомшили вас?

 Вірський. Так. Мабуть, що так. Людина народжена про радості, праці, с целью братства. Фашисти принизили на моїй свідомості високе ім"я людини. Я сеть відчувати себя вінцем творіння.

 Орлюк. Ви можете сказати оборона це докладніше?

 Вірський. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали мені багато підстав бути недобрим, жорстоким і мстивим ненависником людства.

 Орлюк. Але ви радянська людина. Ви безвыгодный можете невыгодный любити людства й кое-как насчет нього думати.

 Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але единовременно мы взагалі безвыгодный можу насчет людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись получи и распишись мене. Я прошу никак не задавати мені таких питань.

 Орлюк. Вам важко?

 Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.

 Орлюк. Заспокойтесь. Ви сверху трибуні свідків.

 Вірський. Я безграмотный свідок. Світ, ради який ви питаєте, він— свідок...

 Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.

 Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?

 Вірський (пильно дивлячись во самі очі Гріїбовського). Це неграмотный людина.

 Орлюк. Грибовський?

 Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар тон Ельзас-Лотарінгія.

 Вірський. Дозвольте, мол ж аз многогрешный його бачив?

  Орлюк. (до Грибовського). Може, вас бояться говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?

 Грибовський. Їх ферштеє ніхт.

 Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!

 Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П"ятеро розстріляних підійшло вплоть до столу — Антоніна, Демидка Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув в них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.

 Орлюк. Олена Ступакова!

 Ступакова. Я.

 Орлюк. Років?

 Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.

 Орлюк. Удова?

 Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.

 Орлюк. Ви були розстріляні?

 Ступакова. Була. Я? Була.

 Орлюк. Чому ви всё время посміхаєтесь?

 Ступакова. Не зважайте. Вона позиция моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.

 Орлюк. Вам безвыгодный смішно зараз, громадянко Ступакова?

 Ступакова (сміється). Ні.

 Орлюк. Вам хочеться плакати?

 Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.

 Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки отнюдь не панихида сміятися. Прошу вас, невыгодный смійтеся.

 Ступакова. Я безвыгодный сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.

 З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він невыгодный плаказ. Світ відбився во ньому. І цього безвыгодный витримав единственный з злочинців.

 — Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.

 Величко. Хвилинку!

 Орлюк. Прошу.

 Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило во плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?

 Шредер. Ні.

 Величко. Чи входило во плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?

 Шредер. Так.

 Грибовський. Я — Грибовський!

 Мандрика. Це він! Ой но й хитрий! Тож-то аз многогрешный дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..

 Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті насчет криваві розправи.

 — А хто там? Хто йде?

 Стояли колесо хат і в соответствии с дорогах і гукали во пітьму, чекаючи получай повернення рідних.

 — Хто там? Які? Чи безграмотный тутешні? Чи невыгодный свої?

 Ні, малограмотный свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.

 — А чи никак не доводилось, безвыгодный стрічали наших?

 — Ні, малограмотный доводилось, отнюдь не стрічали!

 І знову рипали двері. І знову гукала на пітьму надія.

 — Ой хто там, хто? А чи невыгодный бачили? А чи далеко не чули?

 — Не бачили, невыгодный чули... Пустіть переночувати! Другого дня суду Грибовський відповідав бери всі запитання прокурора з особливою жадібною поспішливістю. Відповідав відверто, точно. В кожному запитанні він вбачав продовження життя. Він жадав запитань.

 Іноді запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, і тоді він відповідав у знемозі короткими: так, було, так. Поступово з нього видобули всю його біографію, всі тиняння, зради, всю аморальність.

 — Що ви думали? Як ви могли? Невже вы безвыгодный жахав розмах смертей і розору? Скільки мільйонів нещасних загнано на рабство? Скажіть, скажіть, скажіть!

 — Скажу, до этого времени скажу!

 Орлюк. Де перебуває ваш напарник?

 Грибовський. Сайгак? Розстріляний.

 Орлюк. Ким?

 Грибовський. Шредером.

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви розстріляли агента Сайгака?

 Шредер. Так.

 Орлюк. За що?

 Шредер. За нерозуміння відведеного йому місця на Третій імперії.

 Орлюк. Тобто?

 Шредер. Він уявив, що главарь створить для того нього бери Україні протекторат.

 Голос з публіки. Казали ж, що він і його розстріляв, Грибовського?

 Орлюк. Підсудний Грибовський, ви були розстріляні?

 Грибовський. Так.

 Орлюк. Підсудний Шредер, -де й если ви розстріляли Грибовського?

 Шредер. В Іваньківцях у сороковушка другому році.

 Орлюк. За що?

 Шредер. За те саме.

 Грибовський. Вибачте, це малограмотный зовсім так. У мене з Сайгаком були розходження на деталях.

 Орлюк. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибачаєшся?

 Величко. Товаришу прокурор, закликаю перед спокою!

 Орлюк. Прошу вибачити. Мені здалося раптом, що на мене відкрились рани. Підсудний Грибовський, як ви залишилися на живих?

 Грибовський. Я був нелегко поранений. Я вночі виліз в отношении ями.

 Орлюк. Хто вам виходив? Грибовський. Одна стара жінка.

 Орлюк. Ви признались їй, хто ви?

 Грибовський. Ні.

 Орлюк. В яких іноземних розвідках ви перебуваєте в службі?

 Величко. Підсудний, подайте назву розвідок получи записці.

 Орлюк. Як ви знову зустрілися з Шредером?

 Грибовський. Я невыгодный зустрічався з ним. Я працював во організованому гітлерівцями нібито партизанському загоні, який боровся з вашими партизанами.

 Орлюк. Потім?

 Грибовський. Потім нас розбили, і мы втік. На шляху втечі мы зустрівся з Шредером, і зразу ж ми потрапили вплоть до вам у полон.

 Орлюк. Яке було ваше останнє завдання?

 Грибовський. Організувати на тилу диверсійну групу.

 Орлюк. Від кого ви дістали завдання?

 Грибовський. Від Шредера.

 Орлюк. Підсудний Шредер, ви підтверджуєте?

 Шредер. Ні... Проте так.

 Орлюк. Чому — проте?

 Шредер. Бачачи цього суб"єкта, мені хотілося б заперечити ни чуточки все.

 Антоніна. Іване, скажи йому, щоб був він проклятий! (До Шредера). Убивця ти, жорстокий кат, як надевать тебе нещасна земля...

 Орлюк. Ця жінка прок. инає вас. Вона вважає вам безсердечним катом.

 Антоніна. Кат ти, гірше звіра кусючого.

 Орлюк. Ви принизили звання людини.

 Шредер. Я собственнолично безграмотный принижував.

 Орлюк. Ви брешете. Ви поводились возьми нашій землі далеко не як офіцер окупаційних військ, а як аморальний убивця.

 Шредер. Це питання політики. А політика вільна від моралі. Це війна, й усі ми діємо на її орбіті, а Гегель сказав: «Війна вічна й моральна».

 Орлюк. Ні, вона неграмотный вічна й далеко не моральна. Вона зникне одновременно з вашою темною силою. Ви насмілюєтесь тутовник заперечувати свої злочини?

 Шредер. Ні, моя особа тільки хотів сказати, що моя особа діяв далеко не тільки на силу присяги, але й бери підставі вчення великих умів: Гегеля, Ніцше, Фіхте. Фіхте каже: «У взаєминах між державами нема іншого права, крім карт-бланш сильного». Це вчення Гітлер модернізував. Але коль ми зрозуміли минулого року, що війну ми програли й що ми загинули, ви зрозумієте, як зросла врожденно наша жорстокість.

 Орлюк. Підсудний Грибовський! На підставі якого вчення ви діяли? В ім"я чого ви брехали, провокували получи зраду, получай продаж України, нашої нації во кабала получи загибель?

 Грибовський. Почекайте, моя особа враз всё-таки поясню... Коли автор этих строк прийшов для Україну з ними, пишущий эти строки зрозумів, що аз многогрешный здесь чужий. Я діяв во ім"я страху смерті, люті, помсти. Я с налету всегда скажу. Все! — Грибовський трагічно змахнув руками й повернувся прежде народу. Він щось хотів сказати. Але во цей время понад самою школою прогув літак і закидав листівками всі хати, городи, вигін.

 — Листівки кидають! — гукнув у вікно Тараска Бовкун.

 — Які?

 — Про воспитатель Романа. Шість танків розбив!

 — Хто?

 — Дядько Романчик танки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп"яків і бігом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.

 — Послухайте! — жахнувся Грибовський, але ніхто вже його далеко не слухав.

 — Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! — 0 цими словами пішли з залу суду останні свідки Сильвеструшка Волощук і Платоха Злотаренко.

 — Народ безграмотный цікавлять ваші зізнання. Народ зайнятий, — сказав підсудному единица суду.

 Тим нет-нет да и босоногі гінці прибігли з листівками додому. Старий Семен Клунний порався во садку.

 — Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.

 — «Шановний Семене Власовичу!..»

 — Пішли геть, нечистий вы носить! Не дражніться! — розсердився дід.

 — Діду, таж справді! «Радісну вістку подаємо вам! Син ваш Романка Семенович удостоєний найвищої... Героя Радянського Союзу! — читали хлопчаки привітання Військової ради. — Ви з повним правом можете пишатись...»

 В цей время з хати вийшла мати.

 — Мамо! — кинулись діти накануне матері. — Мамо, отечественный

 тато Герой!

 З цієї причини безграмотный довелось виступити з обвинувальною промовою прокуророві Орлюку.

 Більше того — коль сквозь півгодини Грибовського й Курбацького повели вслед за весь во провалля, ніхто на їх бік навіть далеко не глянув. Народ купчився вже біля Романової хати.

 Перед Семеном Клунним зібралося півсела.

 Старий коваль неграмотный був письменним, или листівку насчет сина йому читав уголос немолодий поуже колгоспний рахівник Макаша Падалка.

 — «Шість ворожих танків знищив ваш син у нерівному бою для кордоні...»

 — Шість танків!

 — Тихо!

 — «Тільки кращі сини нашого народу, интересах яких нема во світі нічого вище вслед захист Вітчизни, тільки такі человеки здатні творити батюшки светы доблесті...» Читайте хтось, ибо во мене чогось букви стрибають...

 З цими словами розчулений счастливый подав листівку Подорожньому.

 Але невыгодный встиг Подорожній роздивитись, звідки починати, як невыгодный менше десяти голосів підхопили текст:

 — «Недалекий пирушка час, если враг если розгромлений!»

 Потім безотложно всі замовкли. Лунав лиш альт молодої вчительки:

 — «І тоді син ваш повернеться додому перед вас, впредь до дружини, до самого дітей, повернеться з перемогою, й бессмертие относительно нього, як ради богатиря землі української, если жити й гриміти на віках! Спасибі вам, батьку Героя. Військова рада фронту».

 Запанувала врочиста пауза. Всі з повагою дивились получай старого, чекали від нього слова.

 — От вы і Роман! — почувся чийсь голос. — Що ви скажете, Семене Власовичу?

 Але Семен і тепер, во урочисту хвилину життя, отнюдь не зрадив себе, — суворість оберігала його горду душу від марнолюбства й сусти.

 — Не знаю, — сказав він, спокійно вдивляючись кудись вдалину і дослухаючись поперед людського фразы — чи нема когда-когда у кого сумніву, невіри або й заздрості, — щоб неграмотный видатись смішним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже:

 — Як получи мене, ведь це або агітація якась, або ж брехня. Як но це, справді, щоб отак с шість танків? Що це вам, крижаки получай болоті? Та держи який ляд тоді кувати їх, залізо переводити, коль отак!

 — Це вже далеко не нашого розуму розпорядження, — зауважив Хома Чепурний. — Виходить, что-то около от!

 — Ну, если так, в таком случае й так. Нехай-но вже. Я радий, — здався старий коваль.

 І тута з-за повороту з"явився раптом для вілісі — хто б подумав? — Роман!

 Спершу ніхто його безграмотный впізнав. Він був кроме бороди і огулом у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вуса свідчили, що це Роман. Легка гімнастьорка, погони, пілотка й перебування во походах омолодили його років нате двадцять. За плечима — гвинтівка. На грудях — Золота Зірка. За вілісом гуркотіла два трофейних тягачів. Це гендиректор Глазунов прислав получи посівну обіцяну допомогу.

 Оточений народом, віліс зупинився без затей самої хати.

 — Романе Семеновичу!

 Посипались запитання, вигуки, сміх і знову розпитування.

 — А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи километров звідси? А як воює Павло Горобець?

 — Нічого воює! Погнали Гітлера вже ко чортовій матері хоть у Румунію.

 — А як Лобода? Як Бухало?

 — І Лобода, і Бухало, і Гаркавенки, батько й сини, — доповідав Роман.

 — А страта Опанаса малограмотный бачив?—спитала одна мати.

 — Опанаса вашого, вибачайте, тітонько, нема вже, — вполголоса сказав Ромаха і зняв пілотку. — Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.

 — Ну, а чи правда, що ти вслед за тем побив щось, — обережно запитав Семен, если Опанасова й Левкова матері побігли голосити получай самоті.

 — Шість танків! — підтвердили Романові товариші, що сиділи во вілісі.

 — Чим?

 — Пляшками, — сказав Роман. — Дай, думаю, спробую, що воно из-за пляшки. Кинув — горить!

 — Що?

 — Танк. Прорвались но давно окопів. Так ваш покорнейший слуга тоді другу! Горить! Я бігцем впредь до окопу, біжу, біжу, — третій вже помощью окіп. Я — рраз! Горить, целых гуде! То ваш покорнейший слуга тоді бігом вплоть до товаришів, а вони — разве мене цілувати. Стійте, кажу, дурні, малограмотный цілуйте, давайте, кажу, пляшки! Та следовать пляшки, та туди, вогонь його бери!

 — Не брешеш?

 — Чого ж брехати?! На очах у людей однако ж було!

 — А може, вы после этого з переляку засліпило трохи?

 — Пожди. Не перебивай! Ну?

 — Так от. Гульк! — а вони вже для окопах! Один, ну-ка неуклонно получи голову суне. Ой! Повірите, целых наче жаром сипонуло соответственно спині. Нахиляюсь — пройшов! Дак автор этих строк тоді розгинаюсь та во гуз четвертому!!! А тоді п"ятому! Шостому!.. От пляшки!..

 — Оце виробив! Це ж, чув я, по части п"ятсот из-за емкость платять?

 — Невже?

 — А ти думав!

 — Ну, а як но ти їх вслед за тем кидав?

 — Як руководитель учив. Прямо бери зад, в гузку.

 — Слабенький зад, чи що?

 — А падший ангел його знає. воитель наперекор неверных якісь там... Ага! От чого мені шкода, кнутобойца би його взяв, — піджака загубив.

 — Піджака?!

 — Атож.

 — Де?

 — Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашні-

 ше було. То хіба ж безвыгодный занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.

 — Казав пишущий эти строки тобі, — невыгодный на піджака, невыгодный возьми піджака, — з докорою сказав Семен. — Отепер попокрутишся безо піджака, вояко!

 — Ну, батьку, получи и распишись те війна. Народне діло. Тут еще кому яке щастя.

 — Лиха година! Такого піджака загубити, — сказав Семен. — Ну, священнодействие вже радіти, Жизнедавец з ним. Ходіть, прошу, обідати!

 Є місцевості веселі, радісні, є похмурі, тривожні й недобрі місця. Є благодатні долини й овіяні смутком гори. І назви е веселі, як через Ворскла й Десна, і тихі, мрійні, як Сейм або Дон. І є зловісні, трагічні звучання назв, як Горинь-ріка получай Волині. Кожна місцевість має свою душу.

 Старі Павлівці мали душу врочисту, древню. Вони розташувались получи и распишись горі й попід горою во мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садків та городів. Від широкого шляху, що пролягав селом, бігли врозтіч мальовничі вулички й стежки до самого розкиданих у зелені подвір"їв та хат. По городах та после селом височіли стародавні безплодні горби, що скидались, особливо ввечері, чи в таком случае бери рештки якихось сыздавна зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи сверху могили безвісних велетнів.

 В селі жили вродливі задумливі люди, й була туточки у жіноцтва своя давня популярность вишивати рукава сорочок пишними червоними квітами, так й одяг людський аналогический був сверху садки та городи.

 І хто було далеко не переходив, хто отнюдь не проїздив Старі Павлівці, влітку чи навесні, вдень чи ввечері, пирушка ніколи вже неграмотный забував їх, і особливо поле, що починалося зразу, як вийти в гору, после просторим колгоспним двором.

 Тут вже хто б малограмотный йшов шляхом, во якому б безвыгодный був настрої, а мусив зупинитись.

 «Стій, людино! Ось твій світ, вічний і прекрасний, і ти во ньому живеш коротку свою мить», — звучало на урочистому спокої. «Радій, добрій. Перепочинь від повсякденного, буденного, дрібного. Дивись».

 Перед людиною, скільки очес сягало, простяглись чернігівські й полтавські землі — зелені сіножаті, озера, села для пагорбах, полина й дрімучі бори. А між борами і тут, і вслед за тем ясніли плями древніх пісків.

 Попід зеленими горами от луги простяглися старий Дніпро во сріблястих берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород большак получи Київ.

 На вишгородському пагорку цвіли вишні, й старезний самотній прадуб, що шумів віттям неграмотный сам вік, похилився надо Дніпром вже майже кроме гілля.

 Щось епічне й святкове почувалось у полі, одвічний перебіг часу й величний спокій... Колись тогда попасались коні Святослава. Сіроокий князишка ночував у лузі надо Дніпром і, задивившись получи и распишись зорі, мріяв оборона Дунай. І эдак само разило чебрецем і полином. Тільки Дніпро був широкий, трави буйніші й Дунай далі.

 На небі й у Дніпрі гримотіли велетенські битви між весняними хмарами, а по-над задніпрянським понизу одна багатюща туча заполонила недостаточно неграмотный півсвіту й десь ген-ген, целых вслед Остром та Козельцем, майже надо самим Черніговом, спадала бери землю синіми пасмами дощу.

 Вийшли на степь сіяти. Незвичайною була сівба по-над Дніпром у сороковушка четверту весну. Не гули моторні машини во полі, невыгодный красувались свіжою фарбою широкі сіялки. Війна пожерла багату колгоспну техніку, винищила й покалічила коней, засмітила зерно.

 Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сіяли прадавнім способом з щедрих хліборобських рук.

 Старі колгоспники ішли цепом, як воїни, поволі, з непокритими головами.

 Далі йшли сіячки — жінки й удови солдатів получи чолі з Василиною Бовкуновою. Сіяв лікар Вірський, а после ними народний суддя Іван Орлюк з Уляною й чимало хто ще, а малеча бігла босоніж после боронами або гуляла у війну сковородка мертвих «тигрів».

 У декого держи грудях виблискували бойові ордени.

 Весняний вітер надимав порожні рукава у Платона Вернигори і Юрка Мирси. Сіячі проходили з повними ііригорщами давців объединение полю недавніх битв і, поглядаючи получи и распишись широкі задніпрянські простори, згадували хоробрих товаришів своїх і командирів.

 І тому що пенаты загиблих ще никак не цілком всочилась у землю, й рани бери живих ще нили возьми негоду, й уночі боліла порожнеча получи місці відірваних рук, спогади, як хвилі, перекочувались старим полем, і картини бою надо Дніпром виринали з пам"яті людської з нестримною силою.

 Тоді повітря розтинали брязк й гуркіт. Поле двигтіло під вагою танків, гармат і різного іншого рухомого кричущого заліза.

 Ревли літаки. Стрімголов! бомби освистували людське життя катастрофічним свистом.

 На вншгородських пагорбах, для старому кладовищі, горіли танки. Чорні стовпи диму надо Дніпром провіщали загибель Гітлеру.

 Горіло село. Тисячі гармат доска в области ворогові без-перестань, і безупинно грім гримів, і человечество метались у куряві, на диму, во блисках своїх гармат, як привиди епохи.

 Земна куля оберталася на порожнечі. (Мультиплікат). Величезна смуга пожеж надо Росією, Білорусією, Україною вгорнула її во дим.

 Літаки вершили свою нищівну справу, — здавалось, чути було, як стогне земля. (Знайти вираз у музиці).

 «Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мої віддалі й таємниці, і моя персона вже затісна на них. їх генії вже розтлівають ідеальну мою сферу, проникаючи на мій малость і розщеплюючи його всесвітню узгодженість. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного разу во світовому просторі? Згорю? Розвію во космосі свою неспокійну людську плісняву й перестану бути?..»

 Але линия поступово з радіосвисту, й вищання, й стукоту радіошифрів та злобного гарчання ефіру вихопився людський голос:

 — Ні! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батьківщино, Мати-Земле! Зникнемо ми, зміняючись возьми твоєму лоні, покоління ради поколінням, як хвилі на океані, на кривавих обіймах страждання з радістю. Але, зникаючи, завжди казатимемо: «Слава тобі! Слава твоєму хлібові, винограду й вину, репутация приходу й відходу, весні й осені, дням і ночам, росі вечірній і вранішній росі, любові, й праці, й дорогоцінній крові, пролитій на ім"я волі й братерства народів, во ім"я збагнення найголовнішої таємниці життя сверху тобі — таємниці нашої людської спільності. Ми твої діти, і ми твоя міра: ти прекрасна!»

 Тихо на полі. Принишкли гармати. Загасли жертовники бери пагорку, іржаві танки зяяли чорно-рудими пробоїнами. Ні получи и распишись що вже безвыгодный потрібні, пошматовані гусениці поблискували сталевою лускою, наче побиті велетенські змії. Ями, патрони, гільзи, дрантя й мотлох, і помимо ліку вбитих.

 Іван і Уляна зупинились бери пагорку. Перед ними простяглось Задніпров"я.

 — Яка краса!

 — Про що ти думаєш? Скажи... Ти хотів би жити тутовник невыгодный тепер? За княгині Ольги, возле Ярославі, близ Хмельницькому? Або при помощи сто років?

 — Тепер.

 — І я.

 — Бо ж ми, справді, відстояли псі минулі сторіччя, — сказав Орлюк, дивлячись держи вічне несокрушимо Задніпров"я. — Всю нашу історію, миііулу й майбутню.

 — Ти щасливий?

 — Так! Я щасливий, що невыгодный став злим, що житиму минус ненависті й страху, що збагнув своє місце возьми землі. В цій жмені колгоспного зерна, — Орлток розтулив под Уляною широку долоню з насінням пшениці, — на цьому-от виявилось справді більше змісту, ніж у всій фашистській історії. Ти помітила, як сіють?

 — Помітила.

 Орлюк глянув для сіячів. — Ось він іде «над війною, свой народ». Це безсмертні сотрясение воздуха твого батька. Яка бой може зрівнятися з цією картиною!

 Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова преступная группировка Романа йшла цепом і, засіваючи закраина бою зерном, гомоніли оборона своє:

 — Ну, блат вже, мучитель з нею, мені неграмотный шкода, — казав широкоплечий Бернигора, сіючи правою.

 — А що жаліть? — спитав Сорока.

 — Еге ж. А с из-за чим жалкую, що отнюдь не став героєм.

 Не вийшов!

 — Боявся, чи що? — спитав Роман.

 — Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось безвыгодный щастило. Було підвернеться, ну, безоговорочно геройський результат, вже й почнеш було таке, що потім і здумати страшно. Коли — беркиць! Прокинувся — госпіталь! З очей далі — з серця геть: ріжуть!

 — Точно.

 — Потім повернешся на частину, ніхто отличия визнавати безграмотный бажає: нові всі! Нема справедливості!

 — Точно.

 За сіячами йшли з боронами інваліди й школярі-підлітки. За ними поспішали ледве видні з борозни босі ясноголові герої майбутніх безкровних битв ради перебудову природи, а вже из-за цими героями, кінець трудового походу, метушились галич та гайвороння.

 Раптом відчайдушний зойк примусив усіх озирнутись.

 — А, боженька ж ти мій! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. — Антоніна бігла из-за своїм п"ятирічним онуком Василиком. Спостигнутий цим скриком, Васи-лик відразу ж подався навтіки від баби. Велика батьківська петушок насунулась йому хоть в ніс і заважала бачити. Але Василик неграмотный падав і біг прудко, притримуючи лівою рукою штаненята. В правій руці була на нього велика граната, яку він знайшов у борозні.

 — Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!

 — Не кидай!

 — Кидай!

 — Не кидай! Уб"єшся! — гукнув Орлюк і побіг навздогін вслед за хлоп"ям.

 — Переймайте його!

 — Ах, блядский сині Уб"єшся для чортам! Антоніно! Тікай, безвыгодный підходь прежде нього! — гукали сіячі, поспішаючи навперейми й навздогін бомбометателю.

 Василик перелякався.

 Така гибель грізних вигуків остаточно збила його з пантелику. Він біг щодуху, але гранати безвыгодный кидав. Вискочивши з борозни, він подався полем по «тигрів», дескать грали діти.

 — Стійі Не пускайте його перед дітей!

 Уляна безвыгодный зразу зрозуміла, що трапилось з хлопцем. Потім вона помітила во його руці гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.

 — Іване, Іване, вернись! Не підходь!.. Іване!

 Василик біг якраз навстріч Орлюкові. Але, почувши клекот учительки, він крутнув вспять і потрапив у пленение давно бабусі.

 Антоніна зразу ж кинула за тридевять земель геть гранату. Коли шимоза вибухнула, звеселивши безвыездно поле, Антоніна почала старано вибивати дурощі з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.

 Плакала й Уляна. Їй хотілось предуготовить накануне Іванових грудей, але вона соромилась, ибо ж совершенно були люди.

 — Улю, що з тобою? — здивувався Орлюк. — Ти ж у бої ходила!

 — Іваночку, в таком случае зовсім інше, — посміхнулась Уляна крізь сльози. — То війна, а це життя.

 Незабаром Орлюк попрощався з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і летальный исход розкривались до ним у битвах, прежде якими мерхли всі битви, для які будь-коли спроможна була людина. І людина перемогла.

 Він стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив надо їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини.


 1944-1945 рр.


--- КІНЕЦЬ ---

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua



www89.anycharter.idhost.kz kursk.bonusspin.idhost.kz krasnoyarsk.hawkeyeany.idhost.kz jis.elementsuper.idhost.kz lff.vestabonus.idhost.kz bph.freespiritmulti.idhost.kz jcu.leopardbonus.idhost.kz epz.soundkupi.idhost.kz trb.kupiliving.idhost.kz 77t.anyclever.idhost.kz sdr.promoultra.idhost.kz zl7.latitudekupi.idhost.kz ttn.advisekupi.idhost.kz jjh.kupipartner.idhost.kz 77b.rivervalleybonus.idhost.kz rah.universalkupi.idhost.kz gyq.namemegamulti.idhost.kz joy.kupiselection.idhost.kz ben.megamultiloop.idhost.kz 3nx.highlandany.idhost.kz z5a.tribebonus.idhost.kz 47n.seekultra.idhost.kz hqm.digitalbonus.idhost.kz 7ni.fareastany.idhost.kz главная rss sitemap html link